Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

священик обіцяє вірному в недоступному всякій перевірці «потойбічнім»? По суті, цей нібито «доказ сили» є знов-таки вірою в те, що обіцяне вірою неодмінно справдиться. І формула тут така: «я вірю, що віра робить щасливим,— отже, вона правдива». Ось ми й дійшли вже до кінця. Це «отже» саме absurdum[34] як критерій істини. Але, виказавши деяку поступливість, припустімо, що раювання таки досягалося (тобто його не тільки жадали і не тільки обіцяли трохи підозрілі вуста священиків): то чи було раювання,— або, технічніше, втіха,— хоч коли-небудь доказом істини? Настільки мало, що, коли, відповідаючи на питання «що таке істина?», зважають на насолоду, вона виступає мало не доказом зворотного, принаймні кидає щонайбільшу підозру на «істину». Втіха як доказ — це просто доказ утіхи, оце й усе, і навіщо за всяку ціну доводити, що правдиві судження дають більше втіхи, ніж не правдиві, і, корячись заздалегідь установленій гармонії, з необхідністю тягнуть за собою лише приємні відчуття? Досвід кожного, в кого сильний, глибокий дух, доводить протилежне. Адже кожен крок до істини виборюють, заради неї жертвують майже всім, до чого хилиться серце, всім, що люблять, усім, що підказує наша віра в життя. Для цього доконечна певна душевна велич: служіння істині — це найтяжча служба. Що значить бути справедливим у царині духу? — Це бути безжальним до свого серця, зневажати «прекрасні почуття», робити кожне «так» або «ні» справою сумління!.. Віра робить щасливим,— отже, одурює...

51

Віра за певних обставин дає раювання; ідея фікс раювання аж ніяк не справджується; ніяких гір віра не усуває, зате доволі наставляє їх там, де не було ніколи,— щоб у цьому переконатись, досить навідати божевільню. Священикові, щоправда, аж ніяк: адже він інстинктивно заперечує, що недуга — це недуга, а божевілля — це божевілля. Християнству не менш потрібні недуги, ніж, приміром, еллінізмові був потрібен надмір здоров'я; робити недужим — це правдива й прихована мета всіх спасенних церковних ритуалів. Та й що таке церква: хіба це не католицька божевільня, представлена як останній ідеал? Не земля як суцільна божевільня? Такі вірні, які ввижаються церкві, є типовими decadent'ами; доба, коли якийсь народ стає жертвою релігійної кризи, завше відзначається нервовими пошестями; «внутрішній світ» релігійної людини крапля в краплю нагадує «внутрішній світ» подразнених і виснажених; «найвищі» психічні стани, освячені церквою як найбільші вартості в світі, є різновидами епілепсії: in majorem dei honorem[35] церква проголошувала святими тільки божевільних або несосвітенних ошуканців... Одного разу я дозволив собі ввесь християнський покутно-спасенницький training[36] (нині в цьому найбільше вправляються в Англії) назвати folie circulaire[37], що, як звичайно, послідовно відтворюється на зумисне для цього й підготовленому, отже, цілком нездоровому грунті. По волі стати християнином не можна: у християнство не «навертаються»,— для нього конечне бути хворим... І як же тоді ми, маючи смілість, щоб бути здоровим і навіть зневажати, мусимо зневажати релігію, яка навчає нехтувати тіло! Релігію, яка не хоче зректися забобонів про душу! Яка з недоїдання робить «заслугу»! Для якої здоров'я — ворог, диявол і спокуса,— їх треба подолати! Яка переконує, ніби в тілі, що вже скидається на труп, можна мати «досконалу душу», і для цього їй необхідно створити певну подобу «досконалості» — це бліда, недужа, придуркувата і мрійлива істота, так званий «святий». Святість — це просто низка симптомів зубожілого, виснаженого, незціленно занапащеного тіла!.. Християнство як європейська суспільна течія вже від початку заповідалося сукупним бунтом усіляких покидьків і приблуд (із християнством вони прагли допастися влади). Воно було не занепадом певної раси, а сукупним рухом розмаїтих елементів decadenсе'у, що збирались і сунули звідусіль. Усупереч поширеній думці, християнство аж ніяк не породжене розкладом благородної античності, і сьогодні вже й не знати, як гримати на тих учених ідіотів, що й досі тримаються цих поглядів. Адже саме тоді, коли по всій imperium християнізувались нездорові й розбещені верстви паріїв, уже склався якраз протилежний тип — шляхетність у своїй найзрілішій і найкращій постаті. Запанували численні тлуми, демократизм християнського інстинкту одержав перемогу... Християнство не обмежувалось ні расово, ні «національно», воно зверталось до всіх знедолених і всюди знаходило прихильників. Основою християнства була rancune[38] недужих, інстинктивна зненависть до здоров'я і здорових. Усе добре, горде, зухвале і насамперед гарне кололо йому очі і різало вуха. І я знов пригадую неоціненні Павлові слова: «...немудре світу... і немічне світу... і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог». Це була формула, яка in hoc signo[39] знаменувала перемогу decadence'y. Бог, розп'ятий на хресті,— невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? — Кожен, хто страждає, хто висить на хресті,— божественний... Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні... Тільки ми й божественні... Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства...

52

Християнство є ще й запереченням будь-якого душевного гаразду, християнським може бути тільки недужий розум, і християнство стає на бік усяких недоумків і виголошує прокляття «духові», superbia[40] здорового духу. Оскільки недуга належить до суті християнства, то й «віра», цей типово християнський стан, має бути хворобою, а всі правдиві, наукові шляхи мусить відкинути й заборонити. Сумнів — уже гріх... Цілковита відсутність психологічної чесності в священика — це зразу впадає у вічі — є наслідком decadence'y,— треба поспостерігати істеричних жіночок і схильних до рахіту дітей, аби переконатись, наскільки послідовно інстинктивна нещирість, утіха брехати заради самої брехні, нездатність до прямих поглядів і вчинків є виразом decadence'y. «Віра» — це значить небажання знати, де правда. Священики й усілякі боголюбці нещирі, тому що хворі: їхні інстинкти вимагають, щоб ніде не утвердилась істина. «Те, що робить недужим, добре, а все, що походить від повноти, від надміру, від сили, є злом»,— так відчуває кожен вірний. Доконечність брехати — по цьому я впізнаю будь-якого присяжного теолога. Ще одна прикмета теолога — нездатність до філології. Під філологією у вельми широкому сенсі треба розуміти мистецтво добре читати — вміння вичитувати факти і не спотворювати їх інтерпретаціями, не жертвувати обережністю, терпінням і пильністю на догоду бажання зрозуміти. Філологія — це ephexis[41] інтерпретації, байдуже, чи йдеться про книжки, газетні новини, чи про погоду і факти людської долі, вже й не кажучи за «спасіння душі»... Те, як теолог, байдуже, в Берліні чи Римі, тлумачить «писане слово» або якусь життєву подію, наприклад, перемогу вітчизняних військ, натхненних