read-books.club » Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

218
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 91 92 93 ... 114
Перейти на сторінку:
і шерех кроків стихли. З пітьмою прийшов холод, і Іван почав замерзати. Вже зовсім пізно – годинник показував 22.51 – туди, звідки приїхала колона, розтинаючи ніч і доповнюючи вогнями Чумацький Шлях, полетіли снаряди реактивної артилерії. Стріляли, швидше за все, українські «гради» й «урагани». Росіяни підігнали свою реактивну арту спочатку ближче до розбитої колони, звідки випустили кілька залпів у відповідь, а потім машини в супроводі беемде підійшли на відстань 20–30 метрів до Іванової улоговинки і стали завдавати ударів у відповідь. Іван ніколи раніше не бачив, як працюють «гради». Їхня канонада – снаряди, що пролітають над головою в бік ворога і залишають у нічному небі палаючі хвости, наче дрібні комети, артустановки, що заряджаються і відстрілюються у відповідь поруч – здавалися чимось нереальним, несправжнім. Йому не вірилося, що ці вогні можуть когось убити, комусь заподіяти шкоду.

Близько другої години ночі «гради» і беемде поїхали, але нічна канонада не вщухла. Відчувши, як клякнуть від колючого нічного холоду пальці на руках і здорова нога, він вирішив повзти в посадку. При найкращих розкладах Іван розраховував там сховатися, але спершу хотів зрозуміти, що сталося із загоном, із яким пішов Джоник. Може, вони просто чекали, коли виїдуть «гради»? Але їх також могли знайти і вбити, і тоді цієї ночі розраховувати йому точно немає на кого. Повзти Іван міг лише прямо, перебите стегно не давало можливості маневру. Метрів 300–400 до посадки він здолав за дві години. На самому початку лісосмуги Іван наткнувся на снайпера. Він упізнав його по касці, що валялася поруч – той лежав, утнувшись головою в руки, немов приліг відпочити на хвилинку або прикидався сплячим. «Прикидайся мертвим, братику!» – пригадав Іван останню пораду снайпера. Гвинтівки він не знайшов. Через кілька метрів, пересуваючись з останніх сил, наткнувся на укріпрайон: бетон, бійниці, окопи, дерева, на яких набито залізо. Укріплення тягнулися в темноту лісосмуги, і Іван не ризикнув шукати вхід. Йому залишалося лише здогадуватися, що сталося з Джоником, санітаром та іншими бійцями – вони врятувалися або їх захопили в полон? Може, їх також застрелили, як інших поранених і полонених? А якщо вони втекли, то де вони зараз і чи варто йому розраховувати на допомогу? Хочеться вірити, що втекли, а снайпер їх прикривав, і жертва його не виявилася марною. Чому він не скористався укріпрайоном? Не встиг? Раптово пішов сильний дощ, і Іван залишився лежати деякий час біля снайпера, перевернувши його каску. Коли в неї трохи набралося води, він жадібно випив. Він полежав ще, промоклий до нитки, розраховуючи набрати води про запас, але дощ закінчився. Іван облизав мокре листя з кущів, до яких міг дотягнутися рукою, і, набравшись сил, вирішив повзти на своє місце, в улоговинку, ближче до дороги – в укріпрайон і посадку в будь-який момент могли повернутися вороги.

…Вранці приємно прокидатися в полі, серед трави, під тріск коників і спів птахів. Але того ранку під Новокатеринівкою в полях стояла неприродна тиша. Іван розплющив очі й довго дивився в чисте небо, в якому швидко набирало силу безжалісне сонце. Промоклий, він сильно замерз уночі, але найстрашніше, як він розумів, чекало його попереду – спекотний нескінченний день невідомості. Організм просив води і їжі, нога несамовито боліла, і Іван переживав, що може початися зараження, і тоді – прощай, ліва нижня кінцівка. Раптом він почув сильний гуркіт: до села мчали українські бетеери, близько десятка. По них відразу ж відкрили вогонь з посадки, але бетеери не зупинилися і продовжили атаку. Тут же запрацювали «урагани», і Іван пошкодував, що стільки добра пропадає даремно – снаряди падали в полі, метрів за чотириста від цілі. Однак одразу ж прилетіла українська авіація і завдала масованого удару по лісосмузі, а бетеери тим часом безуспішно, але героїчно намагалися прорвати оборону. Якби в той момент до них підійшло підкріплення, хоча б пару танків, то, напевно б, їх героїзм приніс результат. Один з бетеерів мчав повз Івана, з люка виглядав боєць і щось кричав у рацію.

– Ей, ей! Забери мене! – Іван розумів, як мало він зараз схожий на бійця української армії. Просто лежить якась чорно-червона людина із забинтованою ногою посеред випаленого поля край дороги і просить його забрати.

– Зараз, зараз! – закричав боєць з люка. Беха на повній швидкості, поливаючи кулеметом, встромилася в посадку, де одразу ж отримала в бік із «мухи» і задиміла. З неї почали вискакувати бійці – Іван бачив, як падають хлопці, скошені автоматними чергами, на траву, як тужно звучать їх передсмертні крики і стискував від болю і ненависті кулаки. Чим він міг допомогти?!

Він слухав бій, який перемістився углиб села і йшов, вочевидь, з перемінним успіхом.

Близько 15.00 все вщухло – Іван був переконаний, що українські війська вибили ворога з Новокатеринівки і розвивають наступ далі, тому налаштувався на краще. Проте час ішов, але ніхто не поспішав шукати поранених і вбитих. Навколо все наче вимерло, і коли б не мошки, Іван подумав би, що так воно і є. Він дуже переймався, що в нозі вже почався запальний процес, зараження, ще трохи – і ампутації не уникнути. Однак, якщо його знайдуть у найближчі кілька годин, то при сучасному рівні розвитку медицини можна сподіватися, що ногу врятують. До того ж він знав, що багато важкопоранених відправляють на лікування за кордон, тобто надія не полишала його. Іван перебирав у думці, кому зі знайомих лікарів потрібно подзвонити, як тільки його доставлять до госпіталю; кому взагалі потрібно подзвонити в першу чергу, коли йому до рук потрапить телефон і з’явиться зв’язок: дружині, дітям, мамі. Поступово він захопився своїм перебуванням удома: «Шафу давно хотів переставити. Диван поміняти потрібно, зовсім спати незручно, продавили з Оленкою». Запланував віддати дочку з вересня в художню школу, начебто у неї непогано малювати виходить, в садочку хвалять. Іван розумів, що зі службою в армії для нього покінчено, він своє відвоював. Напевно, отримає інвалідність, але все одно повернеться до адвокатської практики: «Ну, тепер-то все буде інакше, – розмріявся він. – Без хабарів вони точно програють!» Справа, про яку він пригадав, була давня, негучна, таких сотні в кожному місті – ДТП за участю міліціонера. Потерпіла залишилася інвалідом, обтяжливі обставини – алкоголь, перевищення швидкості, пішохідний перехід. Здавалося б, що складного? Все зрозуміло. Але в ході слідства свідки почали міняти свої свідчення – на кожного з них у міліції знайшлася управа. І ось вже, виявляється, потерпіла йшла не пішохідним переходом, а

1 ... 91 92 93 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"