Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Про матір того хлопця? – не дала йому скінчити місіс Бембль. – Так, це вірно.

– Отже, перше питання: яку таємницю вона вам відкрила? – спитав Монкс.

– Даруйте, це вже друге питання, – дуже розсудливо заперечила тямуща жінка, – перше питання: скільки ця таємниця коштує?

– Який біс це вам скаже, не знаючи, чого вона варта! – скрикнув Монкс.

– Кому ж, як не вам це знати, – відповіла місіс Бембль, що вміла кого завгодно за пояс заткнути, як це міг залюбки засвідчити її старенький.

– Мг! Так, значить, це стосується чогось коштовного, грошового? – збагнув Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі.

– Можливо, – спокійно відповіла вона.

– Може, якась річ, знята з неї, щось, що вона носила на собі, щось…

– Годі. Краще кажіть одразу – скільки; я вже досить почула, щоб знати, що ви саме і є той, кого мені треба.

Містер Бембль, що ще досі не довідався від своєї ніжної дружини нічого нового про животрепетну таємницю, прислухався до цієї розмови, витріщивши очі й витягнувши наперед свою шию; він здивовано поглядав то на жінку, то на Монкса і не йняв віри власним вухам, але подив його ще збільшився (якщо це взагалі було можливо), коли Монкс похмуро спитав, скільки вона править за свою таємницю.

– Ну а скільки дали б ви? – спитала місіс Бембль так само спокійнісінько.

– Може, нічого, а може, й двадцять фунтів, – відповів Монкс. – Спершу розкажіть, а там уже зцінимось.

– Накиньте ще п’ять монет. Коли ви дасте мені двадцять п’ять фунтів золотом, я розкажу вам усе, що знаю, – але не раніше.

– Двадцять п’ять фунтів! – скрикнув нестямно Монкс.

– Здається, я сказала досить виразно, – зауважила місіс Бембль, – а втім, це ж зовсім недорого.

– Недорого, за якусь нікчемну таємницю, що, може, насправді нічого не варта! – роздратовано скрикнув Монкс. – Адже понад дванадцять літ про неї ніхто нічого не чув.

– Час не псує цих речей, а навпаки, – як те добре, старе вино, тільки збільшує їхню ціну, – мовила місіс Бембль байдужо, незалежним тоном, яким почала цю розмову. – А є такі таємниці, що можуть пролежати каменем дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ – і нарешті вийти на світ божий і з’ясувати чимало цікавого.

– А коли мої гроші підуть за вітром? – нерішуче спитав Монкс.

– То ви їх зможете одібрати, – відповіла шановна пані, – адже ж я тільки самітна беззахисна жінка і за мене нікому заступитись.

– Ви не самітні і не беззахисні, голубонько, – тремтячим голосом зауважив містер Бембль, – з вами я, і до того (тут його зуби аж клацнули, мов у пропасниці), і до того містер Монкс правдивий джентльмен і ніколи не допустить насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, голубонько, що я не молоденький хлопчик і може вже, так би мовити, трохи підтоптався, але ж він чув, тобто я хочу сказати, що містер Монкс, мабуть, мав би чути, що я ретельний службовець і стаю дужий, як лев, коли мені урветься терпець. Треба тільки, щоб мені терпець урвався, ось що.

Говорячи це, містер Бембль, схопив свого ліхтаря; він хотів зробити це дуже гнівно й рішуче, але йому не поталанило, а схвильований, сполоханий вираз його обличчя показав, що треба дійсно чогось надзвичайного, щоб йому урвався терпець і він зважився на якийсь войовничий крок, за винятком, звичайно, його агресивних акцій щодо богадільців та інших відповідно вимуштруваних осіб.

– Ти дурень, – відповіла на це місіс Бембль, – краще б не плескав язиком.

– А ще краще було б йому його відрізати, чого він так репетує? – суворо додав Монкс. – Так це ваш чоловік?

– Мій чоловік! – знизала плечима місіс Бембль, ухиляючись від прямої відповіді.

– Я це одразу подумав, скоро ви увійшли, – провадив Монкс, помічаючи, як сердито скинула вона оком на свого чоловіка. – Гаразд, так воно й краще; я волію мати діло з двома людьми, зв’язаними однією волею. Але годі, дивіться!

Він витяг з кишені полотняного гаманця, вийняв з нього двадцять п’ять соверенів і підсунув їх місіс Бембль.

– Беріть, – мовив він. – Ах, цей клятий грім! Чи він хоче на наші голови звалитися? Хай він вщухне, тоді ви розкажете мені все.

І коли грім, що дійсно вдарив мало не над самим дахом зруйнованої будівлі, замовк, Монкс підвів схилену голову й витягнувся вперед. Тепер їхні голови майже торкалися одна одної, бо, згораючи з нетерпіння, чоловіки перехилялися зовсім над маленьким столом, а жінка теж підсунулася ближче, щоб її шепіт було виразніше чути. Під тьмяним світлом ліхтаря, що падав просто на них, їхні бліді налякані обличчя на темному тлі порожніх чорних стін здавалися якимись примарами.

– Коли ця жінка, стара Саллі, як ми її звали, вмирала, ми з нею були віч-на-віч, – почала місіс Бембль.

– І більше там нікого не було? – перепитав Монкс так само пошепки. – А поруч, на сусідньому ліжкові не лежало ніякої хворої або безтямної старчихи? Ніхто не міг підслухати або випадково зрозуміти, в чому річ?

– Ніхто. Ми були на самоті. Стара вмерла на моїх руках, і нікого, крім мене, коло неї тоді не було.

– Гаразд, – зауважив Монкс, не зводячи з неї очей, – далі.

– Саллі говорила про якусь молоду жінку, що породила кілька років тому сина, у цій самій кімнаті, на цій самій постелі, де тепер умирала стара, – провадила місіс Бембль.

– А-а! Прокляття! Який дивний збіг обставин, – мовив Монкс; губи його затремтіли, і він утупив свої очі в темряву.

– Це був той самий хлопчик, що про нього ви говорили вчора ось із ним, – оповідала далі місіс Бембль, зневажливо хитнувши головою на свого чоловіка, – повитуха обікрала його матір.

– Ще живу? – спитав Монкс.

– Уже мертву, – відповіла жінка і наче здригнулась. – Тіло ще не охолонуло, як вона вже вкрала те, що вмируща мати благала її зберегти для своєї дитини ще за кілька хвилин до смерті.

– Вона його продала? – з розпачем скрикнув Монкс. – Продала? Де? Коли? Кому? Давно?

– Насилу спромігшись на ці слова, вона впала на подушку й померла.

– І не сказала більше нічого? – прошепотів Монкс здушеним страшним голосом. – Брехня! Я не дозволю гратися з собою! Вона мусила сказати ще щось! Я з вас обох дух виб’ю, як не дізнаюся, що вона вам сказала.

– Це було все, – одказала назверх спокійно місіс Бембль, очевидячки не налякана диким поривом дивного чужинця, чого ніяк не можна було сказати про її чоловіка, – але Саллі міцно вчепилася однією рукою в мою спідницю, і коли я