Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

величезній майстерні, де в роботі одночасно було до півсотні полотен. Вона вражала великою кількістю багатих нарядів (одяг малювався після натурного сеансу), тканин і всіляких аксесуарів. Сам же художник був дуже простий і в особистих потребах скромний. Облаштувавшись у власному будинку, Левицький познайомився з миловидною дівчиною, що жила по сусідству, дочкою сенатського службовця Настасією Яківною і знайшов у ній доброго друга і вірну дружину. Разом пережили вони велику втрату – їх двоє синів померли в дитинстві. Дочку Гафію вони ростили не в розкоші, але і не бідували (маленька академічна платня цілком компенсувалася гонорарами). Часто приймали друзів – художників і літераторів. Не забував Левицький і родичів, допоміг братові Павлу здобути столичну освіту інженера, на свої кошти одружив його, а потім прилаштовував племінників. У будинку ж самого Левицького постійно жили учні.

Благополучний період життя художника закінчився на початку 1790-х років, коли в опалу потрапили його покровителі Бецький, Безбородько, Воронцов, за «мартиністські» погляди (масон) на 15 років у в’язницю потрапив Новиков. Можливо, відчувши хисткість свого становища в академії, в 1787 році Левицький попросив про відставку, мотивуючи свій відхід «слабкістю здоров’я і зору». Прохання було вмить задоволене, причому «пенсія» керівникові портретного класу, що виховав плеяду видних портретистів (Боровиковський, Щукін, Дрождін), була призначена мізерна. Правда, в 1807 році він був відновлений клопотанням друзів у званні члена ради академії з гідною його багаторічних праць платнею.

За свідченням сучасників, в останні 25 років життя Левицький, завжди релігійно настроєний, цілком віддався релігії. Цьому сприяв і настрій безнадійності, що панував в освічених колах. У числі багатьох інтелігентних людей того часу художник піддався містичним настроям і увійшов до таємної масонської ложі «Вмираючий сфінкс», на чолі якої стояли його друг Новиков і секретар Академії мистецтв Лабзін. Можливо, там художник шукав духовного і емоційного притулку. Але його тривожні думи, відчуття розгубленості і розчарування не відбилися в творах останніх років. Майстер портретного живопису, що присвятив всю свою творчість радісному прославлянню людини, залишився вірний собі і коло мольберта молодів душею, проникаючись вірою в кожну людину і радість буття. Скільки міг, він продовжував працювати: «Портрет молодої людини з сфінксом», чотири портрети дочок Павла I, портрет брата Павла, «Портрет молодої людини», дванадцять незакінчених портретів Володимирських, портрети купців Білібіних. Останнє полотно датоване 1812 роком. Це портрет молодшого брата художника, священика Прокофія. І все… Жорстокий ревматизм і майже повна сліпота навіки скували творчі сили живописця. Дмитро Григорович Левицький, слава і гордість вітчизняної культури, з чиїм ім’ям пов’язані високі досягнення російської школи живопису, помер 7 квітня 1822 року. Його відхід був оплаканий тільки родиною. Запис у церковній книзі став єдиним відгуком про те, що пішов із життя художник, якого швидко забули сучасники. Але, як і раніше, спалахують казковими перлинами його портрети, вражають соковитими світлотіньовими ефектами, виблискують парадними мундирами і бальними сукнями, проте цей блиск не затьмарює істинного героя мистецтва Левицького – реальної людини.

Мурашко Олександр Олександрович

(1875—1919)

Видатний художник, педагог і громадський діяч

Визнання не тільки на батьківщині, але і за її межами, картини, які купували провідні галереї Європи, слава і популярність – все це було в долі Олександра Мурашка. Але було й інше – життя впроголодь і без даху над головою, постійні пошуки і трагічна і водночас безглузда смерть, життя одного з кращих і найяскравіших художників України, що передчасно обірвалося…

Народився Олександр 26 серпня (7 вересня) 1875 року в Києві. До семи років він жив у бабусі, простої селянки з містечка Борзна на Чернігівщині. Після одруження матері, Марії Крачковської, хлопчик переїхав до Чернігова, де у його вітчима Олександра Івановича Мурашка була іконописна майстерня.

У кінці 1880-х років Мурашко-старший отримав вигідне замовлення на малярні і позолотні роботи і виготовлення церковних меблів для споруджуваного Володимирського собору. Родина переїхала до Києва. Соромливий хлопець, що трохи заїкався, якого вітчим залучав до робіт, своїми очима бачив, як народжуються прекрасні розписи і як творять великі Васнецов, Нестеров, Врубель. Відтоді сенсом життя для Сашка став живопис. Але у вітчима були інші плани – йому потрібні працівники в майстерні. Ніхто не хотів поступатися, і Олександр пішов з дому, намагався заробляти на життя самостійно. Грошей не вистачало, ночувати доводилося в баржах, а то і просто на схилах Дніпра. Хлопець серйозно захворів, але і це не змінило рішучості вітчима. Тільки втручання Миколи Івановича Мурашка – рідного батька вітчима і засновника Київської малювальної школи, Васнецова і професора Адріана Прахова – керівника робіт з розпису Володимирського собору, змогли зломити опір Мурашка-старшого.

Провчившись якийсь час у Малювальній школі М. Мурашка, в 1894 році Олександр відправився до Санкт-Петербурга. З ходу поступити в Академію мистецтв не вдалося, але при академії було відкрито Вище художнє училище, куди Мурашка все-таки прийняли. А через два роки талановитий хлопець став слухачем академії, поступивши в клас до знаменитого Іллі Рєпіна.

Після закінчення випускники представляли на конкурс картину. Олександр показав «Похорон кошового», тема якої, без сумніву, була вибрана під впливом знаменитих «Запорожців…» Рєпіна. Це полотно виявилося єдиною картиною художника на історичну тему. Мурашко випередив своїх друзів-суперників, згодом також відомих художників Б. Кустодієва і Ф. Малявіна: йому дісталася золота медаль і право навчання за кордоном за рахунок академії.

Молодий художник відвідав Рим і Венецію, а потім надовго влаштувався в Мюнхені і Парижі. У 1904 році на батьківщину повернувся вже зрілий живописець. Свого роду підсумком учнівства і початком становлення справжнього майстра стала картина «Карусель». Сюжет нехитрий – дві юні селянські дівчини, що вперше потрапили в місто, катаються на каруселі – але те, як майстерно його передав художник, здивувало навіть досвідчену європейську публіку. Невипадково на Мюнхенській міжнародній виставці 1909 року «Карусель» отримала золоту медаль. У перші ж дні роботи виставки «Карусель» була придбана Королівською галереєю Будапешта, а її авторові надійшли пропозиції про проведення персональних виставок у Мюнхені, Кельні, Дюссельдорфі.

Після повернення з чергової поїздки за кордон Мурашко написав такі шедеври, як «Сонячні плями», «Благовіщення» (єдина картина на релігійну тему), портрети Віри Дитятиної і Віри Єпанчиної і одну з найвідоміших і значних картин – «Селянська родина». У 1916 році Олександр Олександрович став одним із засновників «Товариства київських художників», на базі якого його учасники мали намір заснувати Українську академію мистецтв. Незважаючи на неспокійні часи і зміну властей, восени