Читати книгу - "Метаморфози"

665 Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

666 Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

667 Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

668 Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.

669 Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

670 Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.

671 Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

672 Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.

673 Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»

674 Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

675 Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

676 Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї

677 Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

678 Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

679 Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,—

680 Першим домчав Гіппомен; перемігши, забрав нагороду.

681 То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

682 Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —

683 Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

684 Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

685 Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

686 Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

687 Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

688 Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.

689 Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

690 Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

691 Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

692 Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита.

693 Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

694 Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.

695 Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

696 Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати

697 Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

698 Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,—

699 Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

700 Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

701 Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

702 Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.

703 Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

704 Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.

705 Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,

706 Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати;

707 Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»

708 Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

709 Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

710 Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

711 Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

712 Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

713 Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

714 Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

715 Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

716 Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

717 На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

718 Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —

719 Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

720 Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:

721 Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

722 Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

723 Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

724 Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна, — каже,—

725 Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний

726 Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,

727 Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

728 Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

729 Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу

730 Німфу струнку[34]. То чому б то хороброго сина Кініра

731 Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня

732 Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи

733 Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

734 Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —

735 Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має.

736 Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

737 Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:

738 Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

739 Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

Книга одинадцята

1 Поки фракійський співець заворожує звірів такою

2 Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

3 Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

4 Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

5 Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

6 Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,—

7 «Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула

8 Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

9 Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

10 Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

11 Голосу й ліри