Читати книгу - "Все те незриме світло"

особливого призначення крицевим прутом ворушить багаття; у дворику в Берліні трясогузка скаче з плити на плиту, видивляючись равликів; у націонал-політичній школі в Шульпфорті сто дев’ятнадцять дванадцяти- й тринадцятирічних хлопців чекають у черзі до вантажівки, з якої їм видають десятикілограмові протитанкові міни, хлопці, яким майже точно за вісім місяців — у розпал наступу російської армії, коли вся школа стане відрізаною від світу, мов острів, — роздадуть коробку останнього в райху гіркого шоколаду і каски, зняті з убитих солдатів вермахту, а тоді пошлють їх, останні пагони німецької молоді, з шоколадом у животах і завеликими касками на голених головах, із шістдесятьма ручними гранатометами «Панцерфауст» у руках останнім надсадним зусиллям захищати міст, який більше не треба захищати, під танки Т-34 білоруського фронту, що знищать їх до ноги; у Сен-Мало благословляється на світ, і за стінкою гардероба щось ворушиться: Вернер чує, як Марі-Лор дихає, Марі-Лор чує, як Вернер шкребе по дереву нігтями, наче голка шелестить по останній канавці платівки. Вони сидять на відстані простягнутої руки.

— Es-tu là? — питає він.

Ти тут?

Він — привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa, мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло»». Вона майже всміхається.

Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.

Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.

— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.

Друга бляшанка

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

— Ти точно знаєш, що це правда?

— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.

— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.

— Який нині день? — питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

— Не знаю. Зараз ранок.

Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, — сидіти й сидіти тут із нею», — думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:

— Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.

— То був голос мого діда. Ти його чув?

— Багато разів. Ми любили ці передачі.

У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор — у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, — як бальзам на його душу.

— Я з’їла б шинки.

— Що?

— Я могла б з’їсти цілу свиню.

Вернер усміхається.

— Я міг би з’їсти цілу корову.

— Жінка, яка колись тут жила, кухарка, готувала найсмачніші омлети у світі.

— Коли я був малий, — каже він або ж сподівається, що каже саме це, — ми ходили збирати ягоди біля річки Рур. Удвох із сестрою. Іноді знаходили ягоди завбільшки з великий палець.

Дівчина заповзає в гардероб, піднімається по драбині й повертається з прим’ятою бляшанкою.

— Тобі видно, що там?

— Наклейки немає.

— Її й не було.

— Це щось їстівне?

— Відкриймо й перевіримо.

Одним ударом цеглини Вернер проколює кришку бляшанки кінчиком ножа. Він відразу ж відчуває запах — аромат такий солодкий, такий неймовірно солодкий, що він мало не зомлів. Як це називається французькою? Pêches. Les pêches.

Дівчина нахиляється вперед; здається, що, коли вона нюхає, веснянки на її щоках яскравішають.

— Ми з’їмо їх разом, — усміхається вона. — За те, що ти зробив.

Він заганяє ножа вдруге, проводить ним навколо обідка, відгинає кришку.

— Обережно, — застерігає Вернер і передає бляшанку.

Марі-Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того першого персика розкішний. Сонце на язиці.

Вони їдять. Випивають сироп. Вичищають банку до останньої дрібки.

«Птахи Америки»

Які дива в цьому будинку! Вона показує йому передавач на горищі: подвійний акумулятор, старомодний електричний грамофон, антену з ручним керуванням, яку можна піднімати й опускати вздовж димаря за допомогою вигадливої системи важелів. Навіть платівку, на якій, за її словами, записаний голос її діда, наукові лекції для дітей. А які книжки! Нижні поверхи вкриті книжками: Беккерель, Лавуазьє, Фішер — вистачить на все життя. От би провести десять років у цьому вузькому високому будинку, відгородженому від світу, вивчати його секрети, читати його книжки й дивитися на цю дівчину.

— Як думаєш, — питає він, — капітан Немо вижив у тому чорториї?

Марі-Лор сидить на майданчику на п’ятому поверсі у своєму завеликому пальто, наче чекає потяга.

— Ні, — відказує вона. — Так. Не знаю. Напевно, так і має бути, хіба ні? Щоб ми сумнівалися. — Вона нахиляє голову. — Він був безумець, але все одно мені хочеться, щоб він вижив.

У кутку кабінету її діда, у безладній купі книжок, він знаходить примірник «Птахів Америки». Перевиданий, і близько не такий