Читати книгу - "Ключі Марії"

талановитого архітектора, виглядав одночасно і дорогим, і досить скромним, немов одним із завдань архітектора було побудувати віллу, що викликає заздрість тільки у тих, хто уважно до неї придивиться. Якби вони з Елефтерією пройшли повз нього, Бісмарк ледве чи б звернув на цей будинок увагу.

Гречанка тричі вдарила рукою по дверях. Так стукають тільки давнім знайомим і родичам: вимогливо і по-свояцьки.

— Poú píge? — прошепотіла вона секунд через двадцять, стоячи перед дверима, які ніхто не відчиняв. — Loipón, poú eínai to skoúter tou? (Куди він подівся? Ану, де його моторолер?)

Вона спустилася і обійшла будинок ззаду. Олег поспішив за нею. Перед ним відкрився приголомшливий краєвид закутаного в ранню темінь містечка.

— Не слабо! — Він спробував за вогниками вікон і ліхтарів визначити межі Ормоса.

Але вікна світилися і в будиночках, що стояли високо над містом, навіть вище за цю віллу. Вікна і ліхтарі світилися на обох горах, які захищали Ормос і з північно-східного боку, і з південно-західного.

— Efyge (Він поїхав), — Елефтерія обернулася до Олега.

Хлопець здивовано втупився на грекиню. Вона жестом показала, як керують мотоциклом або моторолером.

— Ага, — зрозумів Бісмарк. — Кудись поїхав...

Зиркнув на темні вікна, з яких відкривався такий самий приголомшливий краєвид, як і з майданчика перед будинком. Підняв погляд на терасу, що нависала над схилом. Там, мабуть, взагалі дух перехоплює від погляду вниз.

«Поки я його шукав унизу біля бухти, старий, напевно, сидів на цій терасі і, кепкуючи з усіх, потягував узо або метаксу», — подумав Бісмарк.

Елефтерія заклично махнула Олегові рукою, показуючи, що пора йти назад.

Темрява загусла, наче зверху додали ще повітряного чорнила і заповнили ним усю долину поміж двох невисоких гір. Вогники зрідка встановлених вуличних ліхтарів здавалися тепер тьмянішими. Вони нічого, крім самих себе, не освітлювали. За Олеговими підрахунками відстань від будинку Елефтерії до будинку археолога не могла перевищувати метрів сімсот-вісімсот. Цілком смішна відстань. Вони майже сусіди, і саме тому, напевно, знайомі.

Почувши в спину вже знайоме «Kalí nýchta!» — добраніч, Олег піднявся до себе і вийшов на балкон. Очі, звиклі до темряви, дозволили погляду торкнутись спокійного, поблискуючого чорним оксамитом моря. Вуха насолоджувалися тишею. Спати не хотілося.

— Ще десятої немає, — здивувався він, глянувши на мобільник. — Господиня зараз ляже спати, а я тоді почекаю і годинки через дві ще раз прогуляюсь до Польського.

Час у темряві тягнеться повільніше, ніж під сонцем. Не витримавши більше пів години, Бісмарк, уже без наплічника з посилкою-передачею, вийшов з дому.

Звичним, швидким кроком він піднявся до вілли з коричневого каменю за десять хвилин. Вікна, як і раніше, не світилися. На його ввічливий стукіт у двері ніхто не відповів. Тоді він зайшов за ріг, туди, де Елефтерія перевіряла наявність мотоцикла або моторолера старого. Поглядом знайшов стілець, поставив його під вікно, виліз. Посвітив ліхтариком усередину. Фіранок на вікні не було. Це дозволило Бісмаркові уважно роздивитися простору вітальню з двома кріслами біля каміна, зі стіною, на якій висіли старовинні списи і мечі. У кутку ліворуч на спеціальній підставці стояв античний бюст. Може, копія, а може, і справжній. Праворуч від каміна стіну прикрашали інші античні артефакти: щит і два мечі. Під ними в залізному каркасі стояли три амфори, одна — мабуть, склеєна, з чітко видимими лініями нової «складки».

«Справжні», — зрозумів Бісмарк і знову ковзнув по кімнаті променем ліхтарика.

Почув звук мотора. Злякався. Зістрибнув зі стільця і відставив його туди, де він до цього стояв — у кущі. Повернувся на ґанок. І почув, як характерний звук мотоцикла вже віддаляється вниз, убік центру містечка, вбік моря.

Сів на порозі, приготувавшись чекати господаря допізна.

Сидів, слухав ледачих цвіркунів та інколи машини, що проїжджали. О пів на першу захотілося спати. Та й надія на швидку зустріч зі старим згасла.

— Якщо б він поїхав кудись по острову, він би вже повернувся, — думав Олег, ідучи назад. — А якщо не повернувся, то поїхав кудись далі. І тепер головне питання — коли він повернеться?

Поміняти квиток на зворотний рейс Олег не міг. Найдешевший тариф не дозволяв цього. Але цілком можна було б купити другий квиток на пізнішу дату. Гроші тут витрачалися повільніше, ніж він очікував. Кімната зі сніданком у Елефтерії коштувала смішні двадцять євро. Вона тільки зрадіє, якщо він залишиться ще на кілька днів. Аби тільки старий повернувся в Ормос.

Уже засинаючи, Бісмарк згадав, як їхав з порту Гавріо до Ормосу на таксі і як вони минали археологічний музей. Що ще тоді сказав таксист? Здається, він пояснив, що там раніше стояло стародавнє місто Пелопінес або щось на зразок цього. А що, коли ці амфори та інші артефакти, що прикрашають житло Польського, звідти? Може, він і там копав? Або, можливо, копає досі? Адже розкопки таких міст ніколи не закінчуються. А його цілком могли найняти або запросити для консультацій. Він усе ж таки археолог з досвідом і, напевно, з ім’ям для своїх іноземних колег.

Ці думки поліпшили настрій і подарували нову надію. А якщо й не надію в конкретному вигляді, то, щонайменше, у нього виник задум-план на наступний день. Навіть якщо все це просто фантазія, подивитися на древнє місто цікаво. Та й не далеко воно. Адже вся дорога на таксі від Гавріо до Ормоса зайняла не більше ніж годину.

Розділ 74

Краків, липень 1941. У списку таємниць з’являється макрокосмічна універсальна енергія «Вріл»

Перед Куриласом лягло кілька світлин, на яких виднілися мертві тіла військових з неприродно скрученими головами. Курилас жахнувся, все ще не вірячи в те, що побачив. Адже він спілкувався з Аретою. Вона ані на мить не викликала в нього підозр щодо таких своїх талантів. Правда, Олесь розповідав про те, як вона розкидала розбишак та про її телепатичні здібності, але щоб аж так...

Його роздуми перебив Вальтер:

— Яким чином ви дісталися зі Львова до Кракова?

— Мені допоміг син.

— Який то був день, коли ви перетнули кордон? — запитав Вальтер.

— Мммм... — Курилас удав, що пригадує. — То було десь понад два тижні тому.

— А точніше?

— Зараз... — він не хотів називати точну дату і відповів: — Двадцять першого.

Вальтер хитнув головою.

— А може дев’ятнадцятого? Ви нічого не плутаєте?

— Ні. Двадцять першого.

— А вісімнадцятого і дев’ятнадцятого радіомаяки зафіксували появу Діви на Лемківщині. Вона невпинно наближається. Вам, пане професор, варто б поважніше замислитися щодо вашої безпеки. Діва, мабуть, спробує зупинити вас ще раз. Але цього разу вже не на словах.

Курилас облизав сухі вуста і потягнувся до горнятка з кавою, надпив і задумався. У нього все ще було чимало запитань, та не на всі він хотів отримати відповідь. Принаймні, не від них.

— Чи ви чули, професоре, про лорда Літтона? — раптом запитав Вальтер.

— Едварда Булвер Літтона? Автора роману «Останні дні Помпеї»? Чув і читав.

— Він також був членом ордену розенкрейцерів і написав ще одну таємничу книжку, якою