Читати книгу - "Фундація та Земля"

пояса, і Тревіз, коли згадував, напружував м’язи пресу та час від часу самовдоволено позирав на свої вкриті темним волоссям груди. Пелоратові, який затято спостерігав за всім довкруж, власна зовнішність була байдужа. Блуза Блісс привертала приховані збентежені погляди, однак її ніяк не коментували.

Тревіз помітив, що зала заповнена лише на половину і що поміж слухачів здебільшого були жінки — імовірно, бо багато чоловіків ще не повернулися з моря.

Пелорат штовхнув Тревіза ліктем і прошепотів:

— У них є електроенергія.

Тревіз позирнув на вертикальні трубки на стінах і стелі. Вони м’яко світилися.

— Люмінесценція, — констатував він. — Доволі примітивна.

— Так, але дієва, і в нас у кімнатах та у вбиральні такі є. Я гадав, вони суто декоративні. Якщо з’ясуємо, як їх увімкнути, не доведеться лишатись у темряві.

— Могли нам і сказати, — роздратовано озвалася Блісс.

— Вони гадали, що ми знаємо, що всі знають, — пояснив Пелорат.

З-за куліс вийшли чотири жінки та гуртом всілися спереду. У всіх були інструменти з лакованого дерева, схожої форми, але ту нелегко було описати. Передусім інструменти відрізнялися розмірами. Один був доволі маленький, два трохи більші, а четвертий значно більший. У руці в кожної жінки також була довга палиця.

Коли жінки вийшли, слухачі тихо засвистіли, на що четверо жінок вклонилися. Груди в них були доволі тісно обмотані сітчастою тканиною, вочевидь, щоб не заважати грі на інструменті.

Сприйнявши свист за ознаку схвалення чи задоволеного очікування, Тревіз зрозумів, що ввічливо буде до нього долучитися. На це Феллом додала трель, яка звучала набагато серйозніше за свист і починала привертати увагу, доки натиск долоні Блісс її не спинив.

Троє жінок без підготовки поклали інструменти під підборіддя, а найбільший інструмент лишився стояти на підлозі між ногами четвертої. Довгою палицею у правій руці жінки проводили по струнах, які тягнулися майже вздовж усього інструмента, тоді як пальці лівої швидко рухалися верхнім краєм цих струн.

Це, подумав Тревіз, і було те «тертя», якого він очікував, але звучало воно геть не як тертя. То була тиха й мелодійна послідовність нот: кожен інструмент витворював власну, і всі вони приємно зливалися.

Цій музиці бракувало нескінченної складності електронної музики («справжньої музики», як не міг не думати про неї Тревіз), а ще їй було притаманне помітне одноманіття. Та все ж із часом, коли вуха Тревіза звикли до цієї химерної звукової системи, він почав вловлювати тонкощі. Ця необхідність втомлювала, і він жадібно роздумував про гучність і математичну точність справжньої музики, але йому спало на думку, що якби він достатньо довго слухав ці прості дерев’яні пристрої, то цілком міг би їх поступово вподобати.

Лише хвилин через сорок п’ять після початку концерту вийшла Хіроко. Вона одразу помітила Тревіза в першому ряду і всміхнулась йому. Він щиро приєднався до тихого схвального свисту слухачів. Хіроко мала вродливий вигляд у довгій і дуже хитромудро зробленій спідниці, з великою квіткою у волоссі й повністю відкритими грудьми, оскільки, вочевидь, вони не ризикували заважати інструменту.

Її інструмент виявився темною дерев’яною трубкою десь у дві третини метра завдовжки і майже у два сантиметри завтовшки. Вона піднесла інструмент до губ і подула в отвір біля одного кінця, видобувши тонку приємну ноту, що змінювала висоту, доки пальці Хіроко поралися з якимись металевими детальками вздовж трубки.

З першого звуку Феллом вчепилась Блісс у руку:

— Блісс, це ж…

Слово нагадало Блісс «фіфул». Вона твердо хитнула головою, на що Феллом гучніше додала:

— Але це вона!

У напрямку Феллом позирали інші. Блісс міцно затиснула Феллом рота долонею і нахилилася майже нечутно прошепотіти їй на вухо рішуче:

— Цить!

Після цього Феллом слухала гру Хіроко мовчки, але її пальці судомно рухалися, наче вправляючись із детальками вздовж інструмента.

Останнім виконавцем на концерті був старший чоловік з інструментом, рифлені боки якого висіли у нього на плечах. Він тягнув його і стискав, доки одна рука мчалася послідовністю білих і чорних кружалець з одного боку, групами їх натискаючи.

Тревізові це звучання видалося особливо втомливим, доволі варварським і неприємним, як спогад про гавкіт собак на Аврорі, — не те щоб звук був схожий на гавкіт, однак здіймав схожі почуття. Блісс мала такий вигляд, наче готова була затиснути вуха руками, а Пелорат спохмурнів. Лише Феллом це, здавалось, подобалося, бо вона легко підстукувала ногою, і помітивши це, Тревіз на власне здивування виявив, що в музики був ритм, який збігався з тупотінням Феллом.

Нарешті все скінчилось і залунав бурхливий свист, трель Феллом у якому було чути найкраще.

Потім слухачі розбилися на маленькі гурти для розмови й поводилися так само гучно й пронизливо, як, здавалося, було завше властиво альфійцям. Різні особи, які грали на концерті, стояли в передній частині зали й говорили з людьми, які підходили їх привітати.

Феллом вислизнула від Блісс і підбігла до Хіроко.

— Хіроко, — крикнула вона, задихаючись, — дайте подивитись…

— Що саме, люба? — перепитала та.

— Те, на чому ви грали музику.

— А! — засміялася Хіроко. — Се є флейта, крихітко.

— Можна подивитись?

— Що ж. — Хіроко відчинила футляр і видобула інструмент. Він складався з трьох частин, однак дівчина швидко зібрала його знову, приставила отвором до губ Феллом і сказала: — Ось, подуй сюди.

— Знаю, знаю, — охоче запевнила Феллом і потягнулась до флейти. Хіроко рефлективно вихопила її і підняла догори.

— Дуй, дитино, але не торкайся.

Феллом здавалася розчарованою.

— Можна мені тоді тільки подивитися? Я її не чіпатиму.

— Звісно, люба. — Хіроко знову простягнула флейту, і Феллом палко на неї задивилася.

А тоді люмінесцентне світло в залі злегка потьмянішало, і почулася нота флейти, трохи невпевнена й тремтлива.

Здивована Хіроко ледь не впустила флейту, а Феллом гукнула:

— Вийшло. Вийшло! Джембі казав, що колись у мене вийде.

— Се ти видобула цей звук? — спитала Хіроко.

— Так, це я, я!

— Але як се тобі вдалося, дитя?

— Вибачте, Хіроко, — мовила, розчервонівшись від сорому, Блісс. — Я її заберу.

— Ні. Я хочу, щоб вона знову се вчинила.

Кілька найближчих альфійців зібралися подивитися. Феллом насупила брови, ніби сильно стараючись. Люмінесцентне світло потьмянішало ще сильніше, і знову пролунала нота на флейті, цього разу чиста й рівна. Потім мелодія стала хаотичною, коли металеві предмети уздовж флейти самостійно заворушилися.

— Вона трохи відрізняється від… — знову назвала інструмент Феллом, трохи засапавшись, ніби подих, який змушував працювати флейту, був її власним, а не спрямованим повітрям.

— Вона, напевно, отримує енергію з електричного струменя, який живить люмінесцентні лампи, — сказав Тревізові Пелорат.

— Спробуй ще, — здавленим голосом мовила Хіроко.

Феллом заплющила очі. Музика тепер була тихішою і краще контрольованою. Флейта грала сама, без пальців, рухома віддаленою енергією, перетвореною досі незрілими частками мозку Феллом. Ноти, які спершу звучали майже довільно, склалися в мелодійну послідовність, і тепер уся зала зібралася довкола Хіроко та Феллом. Хіроко ніжно тримала флейту з обох боків великими та вказівними пальцями, а Феллом із заплющеними очима спрямовувала потік повітря та рух клавіш.

— Се є п’єса, яку я грала, — прошепотіла Хіроко.

— Я її пам’ятаю, — легко кивнула головою Феллом, намагаючись не втратити зосередженості.

— Ти не схибила