read-books.club » Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 90 91 92 ... 111
Перейти на сторінку:
Трете: чому сказала те сердитим голосом? Четверте: чому кинула вивірчого погляда, сказавши те. Я добре відав: коли б причепився до неї п'явкою, виповіла б усе, що знає, однак, з другого боку, щось наказувало мені її ощадити і в доскіпливі допити не вдаватися – є такі моменти, коли в людини щось випитувати і неетично, й неможливо, бо це тій людині неприємно.

– Відкрию, чому це мене зацікавило, – сказав, щоб завершити розмову. – Я від вас усіх наймолодший, дома був мало, бо малим іще вислали на навчання. Але чомусь маю враження, що в ті роки, коли жив іще вдома, батька здебільшого не було, тобто довго був десь відсутній.

– Звісно, – вже спокійніше сказала Варвара. – Батькові дали дальні маєтки, вони виявились у жахливому стані, треба було дати їм лад.

Відповідь вичерпна, я схвально кивнув, доїв ягоди, сестра тарілочку забрала й поспішно вийшла, може, навіть запоспішно, очевидно, боялася подальших запитань та й сама добре знала свою вдачу: не вміє брехати і край!

Отже батько був якийсь час в Лісовичах відсутній, додому тільки частково наїжджаючи – порядкував у тих далеких маєтках. Але я недаремно народився й ріс у мисливському краю, принаймні почував себе зараз, як пес, котрий узяв слід за здобиччю. Не бачив тієї здобичі і не знав, а тільки взяв на нюх. І тут раптом збагнув, чому сестра так ревно поставилася до мого наміру написати батькове житіє, більше того, поклала категоричну вимогу прочитати їй написане для цензурування. Тоді це пояснив її любов’ю до батька, але тепер, не знімаючи першого пояснення, бачив і глибшого кореня цієї забаганки. Але, знайшовши хворе місце, я ще раз підтвердив подумки: не в сестри маю довідатися, не в сестри! Отже зустрічі з Іваном Михайловичем мені не оминути, але скільки треба чекати, поки прийде до тями, адже сестра твердо запевнила: він у запої і до нього їхати тепер годі, коли не хочу, щоб на мене знову натравили собак. З другого боку мисливський нюх підказував мені, що саме в такому стані брат може вибовкати те, що тримав під спудом язика, бувши в нормальному стані…

Наступного дня увечері, коли ми пили на ґанку із Варварою чай, відганяючись від комарів і милуючись на сонце, яке вже настромлювалося на шпичаки дерев, я сказав жартома:

– А понюхай-но, сестро, чи брат наш не просох?

– Хочеш до нього поїхати? – спитала сестра.

Мета поїздки мала бути практична, зв’язана із однією із дрібних господарчих оборудок, отже, відповідь сестрі я наперед ретельно продумав і виклав те з буденною непорушністю.

– Не знаю, – протягла Варвара. – Ліпше б до нього зараз не їхав.

– Але мені потрібно! – вигукнув я. – Чи не могла б цього вирішити його дружина?

– О ні! – сказала Варвара. – Іван не з тих, що за нього вирішують жінки.

– Тоді ризикну!

– А коли знову натравить собак?

– Хіба вперше? – засміявся я. – У наших стосунках так уже складається: то він мене проганяє, то я його. Братська любов!

– А по-моєму, він нещасний! – жалісливо сказала сестра.

– Чого ж нещасний? – здивувався я. – Має доброго маєтка, нелиху, принаймні не гіршу інших, жінку, купу дітей – живе як бажає!

– Всі ми нещасні! – зітхнула Варвара, і на її очі вибилися сльози.

– Ну, себе нещасним не вважаю, – заперечив я. – А хіба нещасний був Петро?

– А чого ж то він блукав лісами, – сказала Варвара, – і розстрілював того свого вигаданого Блуда?

Тут вона, здається, мала рацію.

– А Олександр? – спитав я. – Має поважну посаду і живе в столиці!

– Та не вдома, – зітхнула Варвара. Зрештою, і це була правда, часом логіка Варварина бувала залізна.

– Але живе з власної волі, - мовив я. – Нещасний серед нас тільки Семен, що загинув молодим. Ну, може, й сестри, котрі невдало повиходили заміж.

– А по-моєму, ти нічого не розумієш, – засвітилися очі у Варвари.

– Що ж маю розуміти?

– Спокою в душі в нас нема, – уроче сказала сестра. – Темницькі ми, всі Темницькі! А без спокою душі яке те щастя? Ось і ти: узявся, як і той нещасний Петро, за своє писання. А чому? Бо спокою в душі не маєш! І Іван не має, і я, бо ми такі!

Був уражений. Те, що сказала, не дурне. Отже, за її гадкою, виходило, що на нашому роді таки лежить чорна печатка. Подивився на неї неймовірно, а вона, побачивши, як уразили мене її слова, схаменулася.

– Вибач, – сказала, втираючи очі. – Часом таке мелю й сама чудуюсь. Ліпше б того писання не складав!

Отже виходило, що мого писання боялася. Чисто жіночою інтуїцією провела риску між нашою вчорашньою розмовою, моїм писанням, сьогоднішнім вечором і завтрішньою поїздкою до Івана Михайловича. А я вважав, що чиню, як непоганий скритник, і всі свої ниточки старанно і вправно приховав.

– То їхати завтра до Івана чи ні? – спитав, щоб збити її з того провісницького прочуття.

– Вирішуй сам! – сказала втомлено. – То справи чоловічі!

Отже Варвара здалася. Знала, що збити мене із моєї знаміреності не зможе, відтак по-жіночому впокорилася й погасла, як вигоріла свіча. Але чого боялася?..

Наступного ранку я виїхав до брата, але не повозом, а верхи. Ранок випав чудовий: свіжий, із прозорим повітрям, яке ще тримало в собі загуслість ночі; насичений ароматом квітів, що попрокидалися й розправляли невидно пелюстя; наповнений невмовкним співом птаства; навіть над багнами не диміло, а дерева позастигали, ніби впивалися розкішшю початого нового дня. Тримав на серці молодечу легкість, у зубах куріла невеличка дорожня люлька, хоч у цей мент ліпше було пити повітря, не дим. Але дим був солодкий й приємно насичував, ледь-ледь збуджуючи. Отже наповнювався добродушності та спокою, і мені під той час зовсім не хотілося плести жодних мислительних вервечок чи сіток, хоча задля них і вирушив у дорогу. Мозок спочивав, з нього ще не вивітрилися сни, яких не пам’ятав, – вони лежали там напіврозсталими клаптями; очі вбирали довколишні барви, а вуха співали дзенькотливі співи. Правда, невдовзі по тому, як в’їхав до лісу, дорогу перескочив заєць, за прикметами, – ознака недобра, але не був забобонний, тим більше, що зайців у нашому краю забагато. Отож вільно їхав, не дуже підганяючи коня, увіч насолоджуючись і погодою, і власною м’якою розмлосністю. Але десь на півшляху зі мною сталася маленька пригода: кінь раптово став, застриг вухами й тривожно заіржав: можливо, вчув більшого звіра. Рушниці з собою я не прихопив, отож мимоволі насторожився й собі. І тут із лісом ніби щось сталося: він утратив добродушний спокій, повіяв вітерець, який прослизував між віттям, –

1 ... 90 91 92 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"