Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Канадець похитав головою, провів рукою по чолу й мовчки вийшов.

— З дозволу пана професора я скажу свою думку, — мовив Консель. — Бідолашний Нед дуже сумує. Тільки й думає про минуле. Як на нього — миле все те, до чого немає вороття! Серце йому крається від тих споминів.

Треба зрозуміти його. Що йому тут робити? Нічого! Нед же не вчений, як пан професор, і йому байдуже до чудес підводного світу, котрими так тішимося ми. І він ладен поставити на карту геть усе, аби знову на рідній землі посидіти з друзями в шинку.

Та, видно, й справді, одноманітне життя на борту «Наутілуса» було нестерпне канадцеві, звичному до життя вільного та діяльного. Якихось пригод, цікавих йому, тут майже не траплялося. Одначе саме того дня сталася подія, що нагадала гарпунерові щасливі дні.

Близько одинадцятої години ранку «Наутілус», виринувши на поверхню, влучив у самісінький табун китів. Я не здивувався — знав-бо, що тварини, переслідувані китобоями, рятуючись од своїх напасників, тікають у ці широти.

Кити відігравали велику роль у морському світі й колись навіть прислуговувалися в географічних відкриттях. Саме вони принаджували басків, а згодом і астурійців, англійців та голландців, призвичаювали їх до океанових небезпек; услід за ними мисливці борознили морські простори з краю в край. Кити запливали в південні й північні моря. Давні легенди оповідають, що в гонитві за цією здобиччю китолови доходили мало не до полюса: залишалося із сім льє. Коли це й неправда, то завтра вона може стати правдою, і, може, полюючи на китів в арктичних та антарктичних морях, люди відкриють ці невідомі точки земної кулі.

Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень під цими широтами дарував нам чудові осінні дні. Раптом канадець — його гостре око не могло схибити — помітив ген на сході кита. Пильно придивившись, і я завважив милях у п'яти од «Наутілуса» чорну спину, яка то виринала, то знову зникала під водою.

— О! — вигукнув Нед. — Був би я на борту китобійного судна — ну й потішив би душу! А яке китисько! Ви тільки гляньте, який водограй викидає, трясця його матері! Шкода, що я прикутий до цієї залізної посудини!

— Невже, Неде, — сказав я, — і досі шумує у вас китобійна закваска?

— А що ж то, пане професоре, за китобій, котрий може забути гарпуна? Хіба є ліпше ремесло? Та коли цілишся в кита, тобі у п'ятах свербить!

— Ви коли-небудь полювали в цих морях?

— Не доводилося, пане професоре. Тільки в північних. Носило мене аж до Берингової протоки, до Девісової, а сюди ні.

— Виходить, із китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Досі ви загарпунювали тільки північних китів.

— Ну що ви, пане професоре, кажете?! — недовірливо вигукнув канадець.

— Кажу те, що є.

— А я вам он що скажу: шістдесят п'ятого року, — це вже два з половиною роки минуло, — підхопив я біля Гренландії одного кита, а в нього в боці стримів гарпун з тавром китобійного судна із Берингової протоки. Отож я й питаю вас: як воно сталося, що тварину, поранену біля західних берегів Америки, вбито поблизу східних берегів? Хіба ж вона, обійшовши мис Горн або Доброї Надії, не перепливла екватора?

— І мені дивно, — промовив Консель. — Послухаємо, що відповість пан професор.

— Пан професор відповість вам, друзі, що кити різних видів живуть у різних морях і ніколи їх не покидають. А коли якийсь кит із Берингової протоки і потрапив до Девісової, то, виходить, є прохід од моря до моря — або ж біля берегів Америки, або ж біля берегів Ази.

— І то б я вам повірив? — запитався канадець, примруживши око.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — зауважив Консель.

— Виходить, — не вгавав канадець, — якщо я тут не полював, то вже й китів тутешніх не знаю?

— Так виходить, Неде.

— Тоді є ще більше підстав, щоб познайомитися з ними, — мовив Консель.

— Гляньте-но! Гляньте! — схвильовано вигукнув канадець. — Підпливає! Пливе просто на нас! Та він же кепкує з мене! Чує, що я голіруч стою.

Нед тупнув ногою. Руки йому зціпилися так, ніби він тримав гарпуна.

— А ці кити такі самі великі, як і в північних морях? — запитав він.

— Майже такі, Неде.

— Мені, пане професоре, траплялося бачити здоровенних китів, футів по сто завдовжки. А біля Алеутських островів, кажуть, попадаються кити по сто п'ятдесят футів і навіть більше.

— Як на мене — то перебільшення, — відповів я. — Ці тварини — не справжні кити, у них є спинні плавці, до того ж вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.

— О! О! — вигукував канадець, не зводячи очей із кита. — Наближається! Йде у кільватері «Наутілуса»!

І, помовчавши, правив далі:

— Ви кажете, кашалоти — мала риба. А я чував, що вони бувають дуже великі. Це розумні істоти. Кажуть, ніби вони маскуються фукусами й іншими водоростями. їх беруть за острови. До них причалюють, на них висідають, розкладають багаття…

— І ставлять будівлі,— додав Консель.

— Ну й жартівник! — відповів Нед Ленд. — А тоді тварина раптом пірнає під воду, і всі мешканці — шубовсть у безодню!

— Все точнісінько, як у мандрах Сіндбада Мореходця81,— зауважив я, осміхаючись. — Ви, Неде, видно, полюбляєте кумедні вигадки. Он які ваші кашалоти! Либонь, самі не вірите тим побрехенькам.

— Пане природознавцю, — серйозно відповів канадець, — коли кажуть про китів, доводиться вірити