Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

“Хто за ним женеться? Ніхто ні за ким не женеться… А якщо женеться, то не за ким, а за чим. А за чим?..”

Олександр Павлович поволі підвівся і заходив взад-уперед по тісній гардеробній, намагаючись піймати якусь думку, що зникала, ще навіть неусвідомлену, незрозумілу. Але він був упевнений, що вона, ця думка, надзвичайно важлива зараз, що впіймає, якщо він її “оформить”, як кажуть, — то все з ним і з Валерією буде гаразд, все владнається… Він ходив і тупо повторював: хто за ким женеться? Хто за чим женеться? Хто куди женеться? — і враз зупинився, вражений явною простотою рішення.

Так завжди бувало: з нісенітниці, з пустих сторонніх асоціацій раптово народжувався новий трюк, і Олександр Павлович записував рішення до спеціального записника, вираховував, потім ладнав модельну, перевіряв її в справі і, якщо вона працювала, будував сам чи замовляв її майстрам такою, якою вона з’явиться в манежі, в атракціоні, і тоді вже про трюк заговорять спеціалісти, і стануть його обсмоктувати, і прагнути зрозуміти: “Хто за ким женеться?..”

Олександр Павлович сів за стіл перед дзеркалом, поклав записника, посунув на край баночки з гримом, пляшечки різні, скляночки з щіточками, почав креслити щось хитре. Вийняв з шухляди стола японський мініатюрний калькулятор, гриз олівець, підіймав очі вгору — винаходив…

Улюблене це було заняття, навіть найулюбленіше, і виходило воно в Олександра Павловича, завжди добре виходило, якщо натхнення його опанувало, а тепер, схоже, з’явилося натхнення, бо не відривався він від записника, аж поки не зітхнув полегшено, відкинувся на стільці і… мало не впав, ледве втримав рівновагу: знову забув, що в стільця нема спинки, зламана вона, ніяк відремонтувати не збиреться.

І тільки тоді глянув на годинника: вже пів на шосту.

От дідько: обід прогавив! І не лише обід, але й вечерю міг прогавити, а вечеря в Олександра Павловича за вчорашньою домовленістю намічалася разом з Валерією.

Нічого не вдієш: вечерю доведеться перенести.

Він зійшов до прохідної, кинув дві копійки до автомата, набрав номер: за логікою, Валерія ще в інституті.

— Валерію Володимирівну, будь ласка… Валерія Володимирівна, я вас вітаю, добре, що я тебе застав… Лерочка, вибач, але нині я не можу… Ні, нічого не сталося, просто маю ідейку, хочу перевірити її, час дорогий… З чого ти взяла? Зовсім не образився. І якщо ти не проти, завтра і доведу, що не образився… Гаразд, тоді завтра о шостій я до тебе заїду. Наташі вітання. Скажи їй, що двісті сімдесят три фокуси — за мною…

Згодом він все-таки пообідав — тим, що залишилося в цирковому буфеті. І хоча залишилося там небагато і все холодне і несмачне, він не вередував, навіть не думав про їжу, жував механічно, бо пам’ятав істину: людина повинна харчуватися, щоб не померти від виснаження. Вмерти від виснаження йому тепер було зовсім безглуздо. За своє досить довге циркове життя він придумав і зробив чимало забавних і складних пристосувань, всіляких хитрих механізмів, що перетворили його атракціон в незвичне і таємниче видовище, зовсім не подібне на всі ті, ілюзійні дива, що існували в цирковому “конвейєрі”. Про нього казали: голова в Олександра Павловича працює… Голова в Олександра Павловича добре працювала, руки теж не підводили, але те, що він придумав сьогодні, не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми винаходами. Щоправда, придумане не мало і не буде мати до атракціону жодного відношення, зате пряме — до його нерозумної образи на Валерію. Більше того, воно, придумане, і народилося завдяки образі. Вірніше, внаслідок її. І ще — внаслідок зайвої самовпевненості рудого поганого кота…

Одне слово, вважаймо так: Валерія вчора висловилася, хід у відповідь — за Олександром Павловичем. Він його зробить, цей хід, може, навіть завтра. Голова спрацювала, тепер аби руки не підвели…

До циркової майстерні він не пішов: вдома мав усе, що необхідно. Будь-які інструменти, навіть два верстати — токарний і свердлильний, зовсім маленькі, привіз їх з Уралу, недешево купив там у старого майстра… Для початку Олександр Павлович вимкнув телефон, потім роздягся до трусів — він завжди так працював удома, вважаючи, що одяг ускладнює рухи, ріже, тисне, заважає зосередитись, — і приступив до справи… І, як напередодні, коли навіть не запримітив, скільки просидів за блокнотом, так і тепер відірвався од робочого столу, лише побачивши за вікном ранкове сонце. Звично поремствував: не спав цілу ніч, тепер удень розбитим буде. Осадив себе: чому, власне, розбитим? День — твій. Поснідай — і в ліжко, спи хоч і до п’ятої…

Так і вчинив. Помився, з’їв бутерброд, запив кефіром і влігся спати. У сон провалився одразу, лише встиг ще раз задоволено глянути на стіл. Там лежала невеличка, не більше середнього портсигара, металева коробочка, подібна, до речі, на портсигар, з кнопочкою і коліщатком на ребрі, а на основній її грані випуклою лінзою чорніло кругле вічко. Збоку подивишся: наче електричний ліхтарик, тільки дивний якийсь…

Подумалось: ось і добре, що “наче”, ніхто нічого не запідозрить.

Спав Олександр Павлович мало. Прокинувся опівдні бадьорий і дивно задоволений. Полежав хвилин зо три, пригадуючи, в чому річ. Згадав: “портсигар”! Схопився з ліжка, підійшов до столу: “портсигар” виблискував чорним оком, немов підморгував. Олександр Павлович потримав прилад у руках — важкий, холодний; срібної шкатулки на нього не пошкодував, антикварної, купив якось випадково в комісійному, півзарплати відвалив. Валялася вона, непотрібна, а ось і знадобилась…

Акуратно поклав на стіл, пішов до ванної, вліз під душ. Воду пустив холодну, щоб остаточно збити сон, коцюбнув собі потихеньку, думав сварливо:

“Бабського, кажеш, у жінці багато?.. Щастя, що залишилося воно в жінці, що не пригасили її на смерть всілякі там служби, засідання, недільники, безглузді мрії про велику кар’єру… Плачуться: природу не поважаємо, екологічний баланс порушено, рибку повиловлювали, тигрів постріляли, лісу в Європі немає, канцерогени звідусіль повзуть… Та не з цього почалося! Основа балансу — взаємини між чоловіком та жінкою,