read-books.club » Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 91 92
Перейти на сторінку:
здається, влучив. Але почалася стрілянина з берега. Декому з нападників вдалося висадитися. Їх підтримував кулемет. Другого гранатомета я не бачив. Але бачив ще кілька гранат. Кинув їх у бік берега. Вибухи, крики. Потім стало чутно гуркіт, що віддалявся. Стрілянина стихла, я трохи почекав, потім обережно підняв голову. Побачив, що кілька човнів нападників пливли геть. Кулемет ще дав кілька довгих черг, потім катер теж відплив. Паничі підхопилися, побігли до берега, де добивали поранених і збирали зброю. Я шукав Понамку. Ага, ось і вона. Її присипало піском від вибуху гранати, яку кинули нападники. Жива. Я присів біля неї.

– Як ти?

– Добре, – кивнула вона, спробувала підвестися і впала. Була контужена.

Починало сутеніти. Почувся стукіт копит.

– Ну що тут? – це був голос Непийпива. І майже водночас стало чутно гуркіт літаків. Я підхопив Понамку.

– Треба відійти! Зараз залізні птахи кидатимуться вогнем!

Потягнув Понамку за собою, ніхто з паничів не послухався мене, аж поки Непийпиво не наказав відступити до лісу. Дуже вчасно. За хвилину два літаки випустили по берегу кілька ракет і посікли все з кулеметів. Ми не відповідали.

– Пан Набока поранений! – сказав я Непийпиву. – У розбитій залізній птасі є ліки. Ми поїдемо за ними. Зезвольте.

Він знов подивився мені в очі. Я вже навчився витримувати його погляд.

– Зезволяю! – кивнув Непийпиво. Призначив головного на пристані, бо чужинці могли атакувати ще раз.

Я ледь посадив Понамку на коня. Вимушений був сам сісти з нею, щоб притримувати. Ми поїхали. Я почув, що летять гелікоптери. Добре, що вже було темно, а так би посікли нас серед поля. Вони почали сікти, але не нас, а лісок, де сховалися паничі, які втекли з Застави. Мабуть, таки вирахували їх по рації.

Несподівано попереду запалав вогник. Я спочатку злякався, а потім здогадався, що це світлова шашка з аварійного набору. Здається, наш полонений пілот добіг до збитого гелікоптера і тепер подавав сигнали, щоб його забрали. Який молодець! Я поїхав прямо на світло. Гуркіт гелікоптерів маскував тупіт копит, то полонений до останнього не чув нашого наближення. А потім вже було пізно. Я стрибнув з коня і приставив пілоту шаблю до пуза. Він підняв руки. Я вдарив його ногою нижче пояса. Він скрутився і впав на пісок. Я зв’язав йому руки.

– Красю, що зі мною? – це Понамка злізла з коня, ледь трималася на ногах.

– Думаю, що контузія. Чуєш мене? Чуєш?

Вони кивнула. Чи просто так, чи дійсно чула?

– Летять! – зрадів я, можливо, зарано. Але гуркіт гелікоптера наближався. Я перерізав мотузки на руках полоненого. – Іди, зустрічай своїх! Вони мусять сісти! І ми вилетимо звідси всі разом, обіцяю! А поки я триматиму тебе на прицілі. Один невірний рух, і пристрелю. Давай!

Я штовхнув його дулом снайперської гвинтівки. Полонений побіг до шашки, яка вже догорала. Здається, це фосфор, при горінні якого виділяється дуже багато тепла, шашка може горіти навіть у воді. Ось гелікоптер завис над нею. Полонений замахав руками. Його впізнали. Гелікоптер висів на місці, а потім з нього випала мотузкова драбина. Я такого не чекав! Добре, що полонений відчував спиною мій приціл. Підбіг до драбини, став її смикати, показував, що не може лізти. Якби поліз, я б його пристрелив. А так гелікоптер став сідати, щоб забрати його. Сів, і тут вистрибнув я.

– Глуши двигун! – заверещав я. – Глуши двигун!

Пілоти, хоч і не в формі, але явно колишні військові. Розуміли, що не варто суперечити людині зі снайперською гвинтівкою. Заглушили двигун. Гвинт ще покрутився, а потім зупинився.

– Ні з місця! Якщо зробите все, що я скажу, повернемося живі! Якщо ні – пристрелю! – попередив я. Потім зв’язав руки полоненому і двом членам екіпажу. Залишив тільки одного пілота. Понамка залізла до гелікоптера сама. Потроху приходила до тями. – Спостерігай за пілотом, – наказав я їй.

Вона дістала шаблю і вперла пілоту в шию.

– Батю, краще не сіпайся, – попередив я.

– Обережно, обережно! – заблагав той російською.

Почулася сильна стрілянина з боку пристані. Мабуть, нова спроба десанту.

– Стійте! Стійте! – зненацька пролунав крик з кущів. Я напружився і прицілився. – Не стріляйте! Не стріляйте! – голос був мені знайомий.

– Ілля, ти? – крикнув я.

– Я! Я! – він вибіг до гелікоптера, весь у багнюці, переляканий. Сказав, що їх розбомбили у лісі. – Але рація ціла. Дивом залишилася! А я втік! Бо не хотів далі залишатися у підвалі!

– Диви, як все добре виходить! – аж здивувався я. – Полетіли!

Пілот з Понамчиною шаблею біля шиї завів двигун. Ми почали набирати висоту. Ілля сів за рацію. Знався на ній, то майже одразу вийшов на частоту паничів. Чутно було накази Непийпива і доповіді з місць. З’ясувалося, що не вийшли з фортець чотири курені. Всі вони загинули. Ще троє були розбомблені під час виходу, там великі втрати, але хтось залишився живий. Із прикордонних башт повідомляли, що почастішали випадки нападів чудовиськ, Непийпиво наказував не пускати їх на Січ і дозволив використовувати сучасну зброю. Там, де паничі вціліли, вони змогли вбити завезених рабів і забрати автомати, то раби не повстали. Але у знищених куренях повстання почалося. Непийпиво спрямовував туди загони і вчив атакувати обережно, щоб не потрапити у засідки озброєних рабів.

– Вони впораються? – спитала Понамка, яка уважно слухала ці розмови.

– Не знаю, – сказав я. – І знати не хочу.

Ми летіли вже над рікою, зв’язок псувався, і незабаром Непийпива вже не було чутно. Пілоти висадили нас на пристані, там, де ми спостерігали різанину бандитів. З пілотами ми домовилися, що ані вони нас не бачили, ані ми їх. Вони просто забирали вцілілого члена екіпажу підбитого гелікоптера, і все. Нас і їх це влаштовувало. Всю ніч ми пішки йшли до аеродрому. Там забрали машину Понамки. Сторож не хотів віддавати, але заспокоївся, коли побачив снайперську гвинтівку. Ми сіли в машину і покотили до Оклункова. Ілля спав на задньому сидінні, а я сидів поруч з Понамкою. Мовчали. Вона була насуплена, а я не вірив власному щастю, що зміг врятуватися. Коли в’їхали до Оклункова, то аж розплакався. Понамка вимушена була зупинитися і довго втішала мене, що все позаду.

Наступного дня я прийшов на роботу, як завжди, зі смачним обідом для Понамки, який готував на дачі цілий день. Охоронець Петро, коли побачив мене, то дуже здивувався.

– Краснодаре, а де це ви були так довго? І що це з вами? – він здивовано роздивлявся мою сивину, синці та шрами.

– Був у відрядженні. Як тут, все добре? – у деталі я

1 ... 91 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"