Читати книгу - "Повернутися дощем"

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.

— Ціла цегла знадобиться для відбудови, — пояснив ополченець.

Чоловіки взялися до роботи. Невдовзі прилетів камінець, то жбурляли, сміючись, хлопчаки. Кілька камінців влучили в чоловіків, ті вилаялися, але це лише розпалило підлітків. Охоронці з усмішкою спостерігали за витівками. Ще кілька влучних кидків, і хтось із полонених зойкнув, ухопившись за потилицю. Вадим розігнув спину й одразу отримав болючий удар уламком цеглини у вилицю.

— Чого ти мовчиш?! — крикнув він охоронцю. — Прожени їх!

— А я що? — знизав він плечима. — Діти бавляться, а вони, як відомо, наше майбутнє.

— Як потрапимо в лікарню, — сказав Вадим, витираючи долонею кров, — самі тут з дітьми будете працювати.

Пролунав свист, і хлопці кинулися до білявого юнака, який скомандував їм викинути каміння.

— Агов! — звернувся до нього ополченець. — Підійди-но сюди, є справа.

Юнак підійшов ближче, і охоронець дав йому два порожні відра, попросив принести води. Білявий тицьнув відра хлопцям, і ті помчали до поселення, а сам зник.

На обід полоненим видали сухпайок: по пачці печива та булочці. Хлопчаки принесли відра з водою, поставили неподалік й одразу відбігли на безпечну відстань. Вони про щось перешіптувались і реготали. Вадим всівся на складену цеглу, почав жувати печиво. З’явився білявий юнак, і хлопці щось йому розповіли, заливаючись сміхом. Юнак дав потиличника одному, інший отримав копняка, і всі замовкли. Схоже, він був за старшого. Білявий підійшов до завалу, перекинув ногою відра з водою.

— Агов, хлопче, ти що робиш?! — крикнув охоронець. — Чим я їх напуватиму?

— Принесу іншу, — сказав він спокійно, — хлопці насцяли у воду.

Він дійсно повернувся хвилин за сорок. За ним ватага хлопчаків тягнула бутилі з водою та велику важку каструлю, тримаючи її за вушка.

— Це добра вода, — запевнив юнак, — а ще мамка передала гарячої вареної картопельки.

Чоловіки оточили каструлю, розібрали картоплю. Ватажок сів на купу цегли біля Вадима.

— Вибачте, більше нічого смачного не знайшлося.

— Ти — молодець, — похвалив Вадим, — передай мамі велику подяку від нас. Давно вже не їв такої смакоти!

— На здоров’я! — посміхнувся юнак. — Ви не думайте, що у нас тут усі кончені, — стишив голос, — мій батько і дядько в АТО, вже три місяці воюють за Україну.

— Тс-с-с, — цитьнув Вадим, — тебе можуть почути, — кивнув у бік охоронців.

— Сам знаю, що треба тримати рота на замку.

— У тебе є мобільник?

— Так.

— Дай мені його непомітно, я наберу номер, а ти потім зателефонуєш. Що передати, я скажу.

— Гаразд.

Юнак поглянув на ополченців і непомітно сунув руку в кишеню. Вадим не встиг набрати Сашка Гримайла, коли охоронець заволав:

— Геть звідси!

З котячою спритністю він підскочив до Вадима, вихопив з його рук телефон і віддав хлопцеві.

— Ану дуй звідси, щоб я тебе більш не бачив! — наказав він.

— Добре, чого розкричалися? Бутилі хлопцям віддасте, а то мамка лаятиметься, — сказав юнак, забираючи каструлю, і пішов, насвистуючи нехитру мелодію.