Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

ущелинах, по сірій воді, зосереджений на сліпих плямах, які піднімалися й опускалися з кожним рухом очей; він ніби вже помічав перші ознаки виконання прогнозу Моррісона: плями дещо посвітлішали. Зробилися прозорими по краях. Світло й справді повертається? Плями зменшуються. Док Моррісон не помилився. Док Моррісон точно має рацію. Гострота зору відновиться.

Але варто було Берінгу вийти із заціпеніння і знову побачити відвали, вантажний причал і добровольців, як тієї ж миті прокидалася й лють. Одного холодного сонячного осіннього дня, коли калюжі в тіні сходів до самого полудня були затягнуті тонкою крижаною кіркою, Берінг відлупив і поранив сталевим прутом непокірного носія, гаазького фурмана, який заявив, що якийсь там шмаркач, скурвий син, вражий прихвостень йому не указ. Берінг так раптово почав бити — по грудях, по голові, по плечах, — що бідолаха навіть руками не встиг прикритися, похитнувся під потужними ударами, упав на коліна і скорився, заливаючись кров'ю, аж поки Амбрас не вискочив з конторського барака й гаркнув:

— Припини!

Вартові солдати, які, сидячи біля вогнища, їли тушонку, схопили гвинтівки і встали — але потім знову всілися на камені, побачивши, що інцидент вичерпано: двоє вантажників допомогли побитому звестись на ноги, а Наглядач за знаком начальника зник разом з ним у бараці.

— Що з нами буде? — запитав того дня Берінг по довгій мовчанці. — Куди ми їдемо?

Він сидів у бараці біля столу і дивився в очі хазяїну. Між ними на вкритій плямами дощатій стільниці лежав кігтистий прут. Амбрас відштовхнув цю зброю, на якій підсихаючу кров бунтівника було вже майже не відрізнити від слідів іржі, спихнув зі столу Берінгові і повторив ті самі слова, якими міг відповісти будь-який із добровольців:

— Ми поїдемо туди, куди скаже Армія.

— До Бранда?

— … і далі. За слідом каменю. Кудись, де ще є камінь, розумієш, камінь, а не гниль, жорства та відвали.

— Коли ж?

— Коли тут упораємося. А тепер іди. Дай хлопцеві бинт і пластир і скажи решті, щоб не перевантажували понтон, як учора. Все, іди.

За слідом каменю. І тільки? Собачий Король нічого більше не знав про плани Армії і про власну долю? Він же мало не кожен день бачився з капітаном. І мав би знати значно більше. Але скільки Берінг не питав, Амбрас відповідав туманними натяками або мовчав, немов це секрет чи йому вже зовсім байдуже, куди його закине це життя. Кудись. Можливо. Ймовірно. Як знати. Дай мені спокій. Забирайся. Іди геть.

Уже двічі Берінг, поборовши відразу, складав фрази мовою Армії і питав капітанського водія, а потім і охоронців у кар'єрі про плани верховного командування, про майбутнє. Але солдати лише знизували плечима і мотали головами чи прикидалися, ніби не розуміють його. Лілі ж, яка могла отримати в Армії все і все розвідати, — Лілі в ті дні не з'являлася. А більше… більше ніхто з Охоронцем, з Наглядачем не розмовляв.

З тих пір, як Берінг один, без Лілі, повернувся з рівнини, у Собачому домі майже весь час не було розмов. Амбрас, змучений болями в плечах, був похмурим, незнайомим, відчуженим, — чи це Охоронець так змінився там, на рівнині, що їм із хазяїном тепер зовсім не було про що говорити?

Вечорами обидва часто сиділи мовчки у великому салоні вілли «Флора»: один — над своїми реєстрами, другий — над кресленнями машин. У ці години вони не говорили навіть із собаками. У каменоломні кожен робив свою справу, а в кінці зміни вони мовчки стояли біля поручнів понтона, мовчки йшли з причалу до Собачого дому, мовчки крокували сосновою алеєю, на якій тепер були лише сліди лап і чобіт. Деколи біля причалу на них чекав капітан у джипі. Але й тоді вони доїжджали тільки до секретаріату, а після обговорення обстановки в Моорі — лише до кованих воріт парку вілли. Капітан боявся собак.

Як і раніше, Берінгу іноді доводилося вичісувати пил з хазяйського волосся і навіть замість Лілі промивати цілющою настоянкою шрами на спині, але ніколи більше між ними не бувало такої довіри, як до поїздки у Бранд. Лілі кудись ділася. Без неї спроби зав'язати бесіду часом обривалися на першій же фразі.

І все-таки Берінг не відчув ані полегшення, ані радості, побачивши того ранку, коли випав перший сніг (і знову розтанув під холодними променями сонця), мула Лілі: він скуб траву на набряклих талою водою прибережних луках коло водолікарні. Вони з Амбрасом саме спускалися стежкою до набережної. Амбрас дивився собі під ноги і, схоже, не помітив мула, що пасся під липами біля будиночку берегового наглядача. Вони мовчки пройшли повз чорні від кіптяви руїни — крита галерея без даху, ряди порожніх вікон, з яких густо росли кущі; проминули на певній відстані метеовежу. Звідти не доносився жоден звук. Лише дог Амбраса на мить завмер, ніби вловивши знайомий запах, але потім став доганяти хазяїна, який ні на секунду не стишив кроку. Берінг стрепенувся. Мул розсідланий, але стриножений. Сумнівів нема: Лілі повернулася. І разом з нею повернулася пам'ять про пір'я, пушинки, що падали, немов сніг, на смертельно пораненого крадія курей, про все ще теплий труп, що, глухо вдаряючись об кам'яні виступи й чорні карнизи, падав усе глибше й глибше в безодню Кам'яного Моря, а головне — повернулася пам'ять про ненависть в очах Лілі, про біль, який відчув він, чоловік, якого вона одного разу обіймала й цілувала, а тоді за волосся рвонула від прицілу до усвідомлення згаслого кохання. Припини, припини, покидьок, припини нарешті!

Проте Лілі жодним словом не згадала ані поїздку до Бранду, ані постріли на карстовому полі, коли ввечері зустрілася в секретаріаті з Собачим Королем і його Охоронцем. Капітан скликав там збори. Лілі сиділа у телевізійній кімнаті разом із цим блондинистим типом та армійськими агентами з приозерних селищ (в тому числі з