Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Займання сталося в куполі центральної вежі будівлі, але його швидко взяли під контроль, і збиток від нього становив лише сто доларів. А проте ця подія викликала в страхувальників бажання уважніше оглянути споруду, і побачене їх просто налякало. Головний елемент проекту взагалі не був встановлений. Сім страхувальників скасували свої поліси. Брандмейстер Едвард В. Мьорфі, чинний голова Пожежного відділення Всесвітньої виставки, звернувся до групи страхувальників: «Ця будівля створює більше клопоту, ніж будь-яка інша на території. То — жалюгідна пастка, там навіть немає нормальних шляхів евакуації, і вона скоро згорить дощенту».

Ніхто не розповів Бьорнемові ні про пожежу, ні про скасування полісів, ні про похмурий прогноз Мьорфі.

О 15:30 у середу 21 червня 1893, п’ятдесят один день по тому, Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс посів своє місце на трибуні, яку спорудили під оглядовим колесом. До однієї з кабінок уже сів Військовий духовий оркестр штату Айова в складі сорока музикантів і заграв «Мою країну». Поряд з Феррісом був мер Гаррісон, Берта Палмер, чиказька міська рада у повному складі, а також дехто з офіційних осіб виставки. Бьорнема, схоже, серед них не було.

Кабінки вже були повністю залаковані, на всіх вікнах стояли дротяні сітки, щоб, як висловився один репортер, «жодний божевільний не мав змоги вчинити самогубство з колеса, жодна істеричка не вискочила з вікна». Провідники, спеціально навчені заспокоювати тих, хто боїться висоти, стояли біля дверей кожної кабінки в ошатній формі.

Музика затихла, колесо зупинилося. Почалися промови. Ферріс узяв слово останнім і радо запевнив слухачів, що він, приречений ходити «з колесами в голові», зміг вийняти їх звідти й поставити ось тут, посеред «Мідвей плезенсу». За успіх свого задуму він дякував дружині Марґарет, яка стояла на трибуні позаду нього. Своє колесо він присвятив інженерам Америки.

Місіс Ферріс вручила чоловікові золотий свищик, а відтак подружжя Феррісів та інші достойники сіли в першу кабінку. Гаррісон був у своєму незмінному крислатому капелюсі.

Ферріс свиснув — і духовий оркестр заграв «Америку», а колесо пішло. Компанія зробила кілька обертів, попиваючи шампанське й курячи сигари, а потім вийшла з колеса під радісні крики юрби, що зібралася під колесом. На атракціон сіли перші пасажири.

Колесо крутилося, роблячи зупинки на посадку й висадку до 11 години вечора. Навіть із повними кабінками працювало воно блискуче, а підшипники жодного разу не рипнули.

Компанія Ферріса не соромилася рекламувати досягнення свого голови. В ілюстрованій брошурі «Сувенір із колеса Ферріса», зробленій на замовлення компанії, було написано: «Збудоване попри всілякі перешкоди, це досягнення є такою великою заслугою для свого винахідника, що якби містер Ферріс був підлеглим монархії, а не громадянином великої республіки, то його чесне серце билося б у грудях, рясно оздоблених королівськими відзнаками». Ферріс не міг утриматися від того, щоб скубнути Виставкову компанію за те, що вона довго не хотіла дозволяти будівництво його колеса. «Через те, що вони не змогли оцінити його важливість, — писалося в «Сувенірі», — Виставкова компанія втратила чимало тисяч доларів».

І це було ще м’яко сказано. Якби Виставкова компанія дала концесію тоді, у червні 1892 року, а не чекала з нею майже півроку, то колесо було б готове до відкриття 1 травня. А виставка втратила не лише 50 % ціни за квитки за цей 51 день, а й загальний захват і збільшення кількості відвідувачів, яке, цілком імовірно, спричинив би цей атракціон і якого Бьорнем так палко бажав. Натомість колесо простояло півтора місяці виразним знаком недоробленості виставки.

Побоювання за безпеку лишалися, і Ферріс робив усе можливе, щоб їх угамувати. У сувенірній брошурі стверджувалося, що навіть повне завантаження колеса пасажирами «впливає на його рух і швидкість не більше, ніж така сама кількість мух», — дивнувате й не дуже красиве порівняння. Також у брошурі писали: «Під час будівництва цього великого колеса всі мислимі небезпеки враховані й усунуті».

Але Ферріс із Ґронау занадто гарно зробили свою справу. Проект був настільки вишуканий на вигляд, напруга сталі прорахована настільки віртуозно, що колесо збоку справляло враження нездатного витримати те навантаження, яке на нього робилося. Може, колесо й було цілком безпечне, тільки вигляд у нього був не дуже надійний.

«По правді, воно видається занадто легким, — зауважував один журналіст. — Виникає побоювання, що тонкі спиці, які підтримують усю цю неймовірну вагу, занадто тендітні, щоб виконувати цю роль. Не можна уникнути думки: що ж буде, якщо з прерії налетить потужний вітер і наскочить шквалом на споруду? Чи витримають тоді спиці не лише велетенську вагу колеса й 2000 пасажирів, які можуть тоді сидіти в кабінках, а й силу вітру?»

Мине три тижні, і відповідь стане відома.

І тут раптом вони стали прибувати. Той ентузіазм, який Олмстед помітив у своїх мандрах, хоча ще не у вигляді масштабної хвилі, став додавати відвідувачів у Джексон-парку. Наприкінці червня, при тому, що ціни на залізничні квитки ще не знизилися, платний вхід на виставку виріс більш як удвічі, і в середньому