Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

— Ні. Просто розмірковую.

— Ти б краще розмірковували над тим, яку матимеш пенсію, — відрубав Михайло Капітонович, але раптом пом’якшав: — Гаразд, зустрінемось у моєму кабінеті під час обідньої перерви. Тебе це влаштує?

Можна було скільки завгодно обурюватися з того, яким тоном розмовляє із нею колишній друг сім’ї, але, врешті-решт, вона лише від нього могла дізнатися правду.

Ількова розповідь, однак, тільки погіршила настрій. Спершу він, як людина обізнана, розводився на тему міжнародних відносин. Хоч Тиндика й обурювало введення російських військ на територію суверенної держави, він нагадав і про інший бік медалі: напередодні цієї операції Грузія здійснила військову операцію проти власних громадян на території Південної Осетії та Абхазії.

— Тільки про це в українських засобах масової інформації чомусь не повідомляли, — додав він.

— Дарма, — не піддавалася Надія Миколаївна, — російські телеканали розтрубили про обстріл Цхінвалі на весь світ. Однак вони змовчали про те, що їхні танки розстріляли грузинські села й тепер стоять за десять кілометрів від Тбілісі. А також про те, що бойові крейсери Чорноморського флоту сунуть до Батумі.

Тиндик у відповідь зітхнув і метушливо пересунув на лакованому столі свій капітанський кашкет. Запала мовчанка, чулося лише цокотіння великого настінного годинника. У такі хвилини з Ільком можна було робити що завгодно.

— А ти не повинна так однозначно сприймати запевнення тієї чи іншої сторони, — нарешті знайшов, що сказати.

— Тому я й прийшла. А тепер розкажи по-людському, що відбувається в обласній раді! — попросила жінка.

Очі в Іллі почервоніли. Не виключено, що вже хильнув коньячку з маленької баклаги, яку носив у нагрудній кишені кітеля.

На Херсонщині Тиндик стояв біля витоків партії, навколо якої понад десять років тому об’єднався блок леді Ю. Цей кремезний чолов’яга особисто обійшов зо дві сотні сіл, щоб переконати виборців віддати свої голоси за жінку, яка згодом стала прем’єром. Ілля Капітонович очолив фракцію, названу її ім’ям. Але рік тому його змістили і виключили з лав партії, за списком якої він балотувався до облради. Передісторія була така. Партія, як це розумів сам Тиндик, мала бути близькою до соціалістичних ідеалів, він навіть придумав їй назву — «Справедливість», але його пропозицію відкинули. Насправді нове творіння леді Ю швидко перетворювалося на партію, яка обслуговувала імідж однієї особи, а згодом і зовсім втратила ідеологічне обличчя.

Колишній моряк, навпаки, уявляв, що все буде інакше, адже фракція пишалася багатьма своїми членами — художньою інтелігенцією, викладачами, письменниками. Чимало знайшлось яскравих особистостей, запалених ідеями соціальної справедливості. А проте згодом у парламенті відбулися торги. Коли, зрештою, Верховна Рада України ухвалила закон про імперативний мандат, відразу почав діяти механізм придушення інакодумання в лавах партії. І загинули ілюзії Іллі Капітоновича… В облраді стали непотрібними люди з самостійним мисленням. Для органів самоврядування це означало цілковитий параліч.

Антидемократичний зміст майбутнього закону, за який так боролася леді Ю, протверезів багатьох її однопартійців. Коли ж за дзвінком із Києва до фракції ввели кількох бізнесменів, які мали бандитське минуле, у Тиндика впала полуда з очей. Коли зайди зажадали права власності на громадські землі, терпець голові фракції урвався. Ілько оголосив про свою незгоду прямо в сесійному залі; за ним пішла половина депутатів. За цей розкольницький рух Тиндик і поплатився своєю громадською посадою. Однак він не був упевнений, що його прізвище викреслили зі списку. Членство директора мореплавного училища цілком могло значитися в якихось формулярах, і це не давало йому спокою. А поки що за ним зберігався депутатський мандат.

— Розумієш, партія, якій я служив, не може пояснити ідеологію розвитку суспільства, — сказав Ілля Капітонович.

— Та невже? — Надія Лось іронічно підняла брову. Їй це видавалося швидше комедією, ніж драмою.

— Навіть якби я хотів виступити з окремою думкою під час засідання облради, це не мало б жодних наслідків.

— А хотів би?

— Атож.

– І що б сказав?

— Хоча б про несправедливий розподіл коштів між регіонами і центром. Забирають майже дві третини зароблених областю грошей. Місцеві бюджети порожні. Компенсувати подорожчання комунальних тарифів нічим. Люди полишені сам на сам із їхніми проблемами. Заводи не розраховуються з постачальниками, робітники місяцями сидять без зарплати. Банки заблокували депозити підприємств…

— Отже, депутатська діяльність для тебе втратила сенс, — підсумувала Надія Лось. — А що, «губернатор» дослухається до твоєї думки?

— Та він сам не знає, на якому світі живе, — зітхнув Ілля Капітонович, який давно співчував посадовцю тому «нашоукраїнцеві». — Певно, ти чула: прем’єр викликала до себе голів облдержадміністрацій. Буцімто на нараду з підготовки до опалювального сезону. Так із Секретаріату Президента подзвонили, щоб Самохін без їхнього дозволу туди ні ногою.

Херсон судомило від страйків. Заборгованість із виплат лихоманила місто з вересня, коли на світових фінансових ринках індекси впали нижче, ніж будь-коли за післявоєнний період. Ті, хто жив від зарплати до зарплати, подалися в пікети. Профспілки, які забули, що то воно таке — розмовляти на рівних із босом, розтанули тихо, мов зірки на світанку. Натомість виникли інші, яким втрачати було нічого. Одна з таких профспілкових організацій запросила до себе пресу і телебачення. Робітники комбайнового заводу оголосили про намір штурмувати прохідну.

Надія Лось приїхала на завод завчасно. Люди, яких тут зібралося зо три тисячі душ, саме з’юрмилися перед сходами, що вели нагору, до адміністративного приміщення. Біля вхідних дверей стояв розгублений власник підприємства Віктор Плюєв. Він був людиною непростою — очолював обласний осередок партії, лідер якої вже готувався до президентських виборів. Пікетувальники вкотре нагадали йому про кілька мільйонів гривень боргу із зарплати. Пан Плюєв, маючи великі статки, міг легко виплатити цей борг. Однак він ще намагався виправдовуватися. Більше того, оголосив про скорочення двох третин робітників і не пообіцяв ніяких грошей.

Жовтневий морок не остудив пристрастей. Озлоблений натовп перетворився на силу, здатну вибухнути будь-якої миті. Чулися обурені вигуки. На сірих обличчях застиг той відчайдушний виразом, що свідчив: умовляння марні. Найсміливіші вже