Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

— Дядечку, є вихід! — несамовито вигукнув Дік.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор?

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопаті злилися в одне блискуче коло, створюючи вітерець.

— Ось зараз я її вижену.

Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Обережно, Діку, обережно!..

Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, підпливла до вікна, легко вилетіла в нього і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер візьмемося до матінки. Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той урятовував становище.

— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядечку, ідіть до скрині!

— Але…

— Ніяких “але”. Ідіть! Так. Зніміть лампу.

— Однак, Діку…

— Ніяких “однак”! Ми з вами помінялися ролями, дядечку. То ви мені наказували, а я говорив “але” і “однак”. Тепер навпаки. Ніяких “проте”, кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Так, зачекайте, я зайду з протилежного боку, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте віко. Та не голими руками, дядечку!..

— Ой! Обпікся!

— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!

Віко, затріскотівши, відскочило вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядечку!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнулася й піднеслася вгору, підхоплена гарячим подихом, що повіяв від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопатей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почувся виразний хрускіт: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши про них, розчавив ногою.

Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами, зовсім готова вислизнути надвір. Але її щось немов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто на кулю.

Але вогняна куля не хотіла виходити за вікно.

— Хай його дідько вхопить! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора замало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непроханого відвідувача: адже протяг міг гойднути кулясту блискавку, це спричинилося б до вибуху… Але було вже пізно.

Двері відчинилися, і нерішучий, солодкий голос місіс Пунд запитав:

— Чи не час уже, любий пане професор, пити чай? Адже все на столі вже з півгодини…

— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаю.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадала… немає…

Місіс Пунд зникла. Професор повернувся знову до вікна, боячись поглянути на Діка.

Проте той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.

— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Дік махнув недбало рукою до вікна:

— Вилетіла! Шановна місіс Пунд допомогла мені, відчинивши двері. Утворився протяг, який підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядечку!

А що професор мовчав, розгублено кліпаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:

— Ходімо краще вип’ємо чаю. До речі, подякуємо місіс Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядечку, надалі не ловіть блискавок, навіть кулястих. Звісно, це дуже цікаво — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще поки що без цього. Ходімо! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої місіс Пунд.

ПЛІВКА НА ОКУЛЯРАХ

Усе це було неймовірно!

Почалося з того, що я — в котрий уже раз! — намагався розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозора й водночас поляризувала світлові промені. Таке завдання я дістав від керівника нашого інституту й працював у лабораторії вдень і вночі, проводячи досліди. Але рецепт не давався.

Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні складові частини, я поставив його на вогонь газової горілки. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину вже не потрібних мені хімічних речовин і хотів їх вилити. Раптом рука в мене здригнулася, і я хлюпнув кілька краплин з того розчину в тигель. Просто не знаю, як це сталося, може, з утоми, чи що.

Але суміш у тиглю враз спалахнула. Від несподіванки я аж випустив чашку з рук, і вона розбилася на скалки. А коли я зазирнув у тигель, там уже майже нічого не було. Лишився тільки невеличкий округлий шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом, роздивляючись з усіх боків. Поглянувши крізь неї, я побачив надворі кудлатого собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, щойно помітивши мій погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся, закрутив хвостом і підбіг до вікна, хоч я його й не кликав. Що таке?..

Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли цей голуб теж підлетів до мене й почав лащитися, майже цілуючи мене дзьобом.

Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов, а голуб знову сів на підвіконня, вже не звертаючи на мене ніякісінької уваги. Я знову поглянув на них крізь плівку — дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали лащитися…

Кілька разів я робив такі спроби, і весь час з однаковим успіхом.

Тоді, хоч як це було фантастично, я нарешті зрозумів: мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійного ефекту: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися… “Гм, це ж тварини, — подумав, я. — А як буде з людьми? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!”

Я приліпив прозорим клеєм плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовні цілком непомітно. Так, з кого ж почати?

Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, на концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що їй дуже ніколи — у неї дипломна робота. “Ну, гаразд,