Читати книгу - "Без козиря"

його обличчя осунулося, посіріло під щетиною рудої бороди, а глибокі очі провалилися ще глибше й блискали звідти фосфоричними вогниками, як уночі вода з глибокої криниці. Його поза й вигляд загнаного звіряти нарешті зворушили похмурого й роздратованого Свира:

— Ви так, пане поручику, за цілий день нічого й не їли. Може, концервів хочете?

Туманов мовчав і продовжував дивитися в одну точку. Свир переглянувся довгим поглядом із Цацохою.

— Я кажу: може, концервів?

— Що? — нарешті відгукнувся, як спросоння, поручик і помацав потилицю. Від цього руху стражденно скривилися пересохлі його губи.

— Концервів або картоплі хочете? — уже без ласки викрикнув Свир. — А то подзвонити, може, на батарею?

— На батарею? І там сліпі. — Губи його скривились у жорстку посмішку, і він уже стиха промимрив: — «Мавр зробив своє… Ну, що ж… може йти». — І він, мов розчавлений, важко підвівся на ноги.

У дверях, немов від блискавиць, миготіли відсвіти розривів. Канонада все ще не зменшувалась. Свир із темного кутка подивився на обвислу постать поручика й покрутив біля свого лоба пальцями, потім, продовжуючи перервану розмову, звернувся до Цацохи:

— От тобі й воля. Ні, брехня все це. Коли ти за робочих, так робочі тут і там — подай руку, й годі. А хочуть пани воювати — нехай собі хоч лобами б'ються. Ото буде справжня революція, а це — тільки щоб очі нашому братові замилити.

— Як, щоб самі пани бились? — здивувався Цацоха. — Не захочуть. У них, мабуть, і за границею як не кум, то сват, то чортові брат.

— За гроші вони й батька рідного загризуть.

— От буржуї прокляті! А що, коли б їх вивести, як ото пацюків виводять? Прожили б самі?

— Без пацюків же живуть, ще й краще! Добратися б тільки додому.

Доки вони вели розмову, із-за Фердінандового Носа виплив кований із блискучої сталі серп і, зачепившись гострими рогами за синій оксамит неба, повис над фронтом. Батареї одна по одній, тяжко відсапуючись, ніби вихаркували свої останні снаряди й поволі замовкали. Навіть кулемети, що гарчали ввесь час, замовкли по своїх лігвах. Срібне проміння, немов косий дощ, потяглося від молодика на долину й засвітило роси на траві.

У раптовій тиші, хоч у вухах усе ще дзвеніли постріли, відчулась якась тривога.

— Знову в атаку? — сердито буркнув Свир.

Телефоністи почали дзвонити у всі кінці.

— Батальйон, «Балта»! — кричав Цацоха. — Що за метушня? Ніякої метушні, — сказав він уже до Свира, — ідуть забирати поранених.

Свир визирнув із бліндажа. Декілька вогників попливло від окопів. Потім вогники, мов світлячки, розлетілися по долині. Де вони довше зупинялися, туди підходило ще дві постаті, підіймали із землі темний силует і несли до окопів. Окопи почали сповнюватися стогоном і зойками. В одному місці млосну тишу, заповітрену важким духом, раптом роздер крик:

— І мене, братці, я ще живий… Загибаю!..

І від цього крику ніби затьмарився чіткий профіль молодика, густіша стала ніч і чорніші стали маки, залляті кров'ю.

Хтось сказав по телефону, а Цацоха повторив, що Керенський усе ще сидить у бліндажі під Риндівським лісом і чекає на відновлення атаки. Поручик Туманов раптом обернувся і, ввесь смикаючись і блискаючи глибоко запалими очима, схопив трубку.

— Пункт главковерха… Да, да… скоріше. Пан міністр? Вас просять до себе солдати… Чуєте, сотні, тисячі солдатів. Чудове видовисько: без рук, без ніг, навіть без голів!.. Да, да, ти чуєш, капловухе опудало, Наполеон чебоксарський, на мітинг просять!.. Сердитесь? Задаремно! — Туманов брязнув трубкою об землю й закрутився в бліндажі, як спійманий у сильце птах. Цацоха усе ще вів розмову з піхотою, потім увесь напружився й притиснувся до трубки:

— Що, що?

— Наші лізуть із німецьких окопів… Німці добивають ранених прикладами… Вже в першій лінії… Що, що?

Розмова обірвалась, і в декількох місцях знову заклекотали кулемети. Земля за бліндажем застугоніла під тупотом сотень ніг. Волохаті силуети засновигали по спорожнілих було окопах і, буруючи, як льодолом повесні, з ревом ринулись по ходах сполучення назад.

— Німці, німці! — кричали вони.

— Давай артилерію!

Панічно заскиглив у телефоні зумер. Цацоха, часто кліпаючи віями, встиг зібрати докупи всі свої речі й чекав лише на знак від поручика. Туманов, почувши, що на Диких Ланах піхота відійшла вже на свої старі позиції, а від Печорського полку зосталося лише сімнадцять чоловік, теж якось, ніби причаївшись, почав прислухатись. Піхота, не звертаючи уваги на те, що артилерія, як у грозу грім, знову вже била у ворожі окопи, все ще продовжувала грізно бурувата.

— Вимагають, щоб наша била, важка! — викрикував від телефону Свир. — У німців метушня… Наша піхота розбігається… Що? «Балта», «Балта»! — Свир оскаженіло стукнув декілька разів трубкою по коліні, бризкаючи слиною, дунув у неї, але відповіді ніякої не було. Винувато оглядаючись на зсудомленого поручика, сказав:

— Або ж піхота знялась, або ж знову обірвалось.

Туманов, як покинутий на тонучому кораблі пасажир, злякано визирнув у темний прохід і відступився назад. У хворобливих його очах заблимало під повіками якесь вагання; його поривало до дверей і в той же час щось стримувало. Він боровся і нервово хапався то за наган, то за голову. Потім Туманов злодійкувато озирнувся на розгублених телефоністів і мовчки вийшов із бліндажа.

Свир і Цацоха подивилися услід поручикові, що зник у темноті, і знизали плечима.

— Втік, чи що?

— А чорт його знає. З глузду, мабуть, з'їхав. Треба подзвонити капітанові, а ти дуй на лінію, та зараз же.

Цацоха неохоче поклав свої черевики в куток і визирнув із бліндажа. Блідий молодик стояв уже над Дикими Ланами, а внизу під ним панічно зривалися ракети й освітлювали сірі хмарки диму, що кожен раз із громом випльовували шрапнель.

— Вернись! — крикнув йому вслід Свир, коли Цацошині босі ноги залопотіли вже вниз до піхоти. — «Балта» озвалась, «Балта»! Все благополучно? Ну й гаразд!

Над окопами дійсно кулеметний клекіт поволі уступив місце вже поодиноким пострілам із рушниць, а доки Цацоха вмостився з трубкою біля свого телефону, до піхотних окопів устигла знову підкрастися тиша, в якій кожний шерех комахи родив непоборну тривогу. Недогарок свічки від подуву вітру у віконце розпливчастими тінями гладив руді бліндажні стіни й жовтими плямами вилискував на стомлених обличчях телефоністів. Цацоха, напевно пірнувши в філософічні міркування про останній лист із села, де вже три роки на нього чекала земля, мрійно заплющив очі, потім йому одвисла нижня губа й телефонна трубка покотилася з його рук.

Свир глянув на його зморене обличчя і, похитавши головою, теж із трубкою коло вуха, прихилився до стіни. До