Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

правою пахвою і спершу росла повільно й зовсім не боліла, тепер почала без упину нити. Він уже не міг проспати спокійно ніч, бо навіть сплячи на лівому боці, дві-чі-тричі, а то й чотири рази за ніч прокидався від болю. А-Мой, якби його не відіслала одразу до Китаю іміграційна управа, міг би пояснити, що то за пухлина, і так само міг би пояснити Дегові Доутрі, що означає ота нечутлива цятка між бровами в нього, яка дедалі більшала і вже прорізувалася зморшками, наче в лева. І міг би розтлумачити, що сталося з мізинцем його лівої руки. Доутрі спершу подумав, що розтяг сухожилок. Потім вирішив, що у вологому, туманному сан-франциському кліматі вже доп’яв собі хронічний ревматизм. І тому ще дужче прагнув податися скоріш у Південні моря, де тропічне сонце вижене з нього хворобу.

Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франциському «дні», уперше в житті зійшовся він з ними як рівний із рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у яко-му-небудь гамірному шинку, де він саме виступав із Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: «Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати в нас», — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б «бігцем туди побігли».

Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкла. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім’я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити:

— Докторе, ви просто диво. Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба…

— Хіба що?

— Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам.

— А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними.

— Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Фран-ціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто у світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному у вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака…

Неспроможний висловити всю глибину свого почуття, Дег Доутрі вмовк і підніс до вуст пивного кухля.

Другий фатальний знайомець був зовсім іншого типу. Сам він називав себе Гаррі дель Мар, і таке ім’я стояло на афішах «Ор-фея», коли він там виступав. Він був дресирувальник тварин, однак Доутрі не знав цього, бо дель Мар тоді саме відпочивав від гастролей. Він теж підсідав за стіл до стюарда й частував його. Ще молодий, років під тридцять, смаглявий, з вродливим дівочим обличчям, повними губами, довгими віями й великими карими очима, що мали, як він щиро вірив, магнетичну силу, у розмові він, усупереч своїй зовнішності, виявився вельми діловитий.

— Нема у вас таких грошей, — сказав Доутрі, коли дель Мар, що спершу давав за Майкла п’ятсот доларів, накинув ще п’ятсот.

— Не бійтеся, тисяча у мене знайдеться.

— Ні, я не те кажу, — похитав головою Доутрі. —Нема у вас таких грошей, щоб я його віддав. Та й навіщо він вам?

— Я його вподобав, — відповів дель Мар. — Навіщо я сюди прийшов? Навіщо зійшлись сюди всі оці люди? Навіщо люди п’ють вино, тримають коней, упадають за акторками, стають ченцями чи книжкогризами? Бо так їм подобається. Оце вам і вся відповідь. Ми всі робимо те, що нам до вподоби, і вганяємо за тим, чого закортить, дарма — до снаги воно нам чи ні. Ось і я вподобав вашого пса. Я хочу його мати. Так хочу, що ладен дати за нього тисячу доларів. Дивіться, он у тієї жінки на руці перстень із великим діамантом. Мабуть, вона його вподобала, захотіла, ну, і купила, не дбаючи про ціну. Він їй любіший за гроші. А ваш пес…

— Не вподобав вас, — перебив Доутрі. — І мені дивно. Він майже до кожного ласкавий, хоч і не набивається. А на вас відразу наїжачився. Навіщо вам собака, що вас не любить?

— А це вже пусте, — спокійно відказав дель Мар. — Чи любитиме він мене, чи ні, це моє діло, і я знаю, як із ним повестися, будьте певні.

Доутрі враз здалося, що під янгольською зовнішністю його співрозмовника ховається безмежна й невблаганна жорстокість, тим страшніша, що вона свідома. Звісно, він не подумав про це такими словами. То була й не думка, а тільки враження, почуття, що не потребує слів.

— У місті є цілодобовий банк, — провадив дель Мар. — Ходімо туди, я випишу чека, і за півгодини гроші будуть у вас у кишені.

Доутрі похитав головою.

— Нічого не вийде — навіть із ділового погляду, — відказав він. — Зважте самі. Пес заробляє мені двадцять доларів за вечір. Скажімо, він працюватиме двадцять п’ять днів на місяць. Це п’ятсот доларів, а за рік — шість тисяч. Як рахувати з п’яти відсотків річних, бо так простіше, це прибуток із капіталу в сто двадцять тисяч доларів. Ну, нехай видатки та моя платня — двадцять тисяч. Однаково виходить, що псові ціна сто тисяч. Ну, хай половина — п’ятдесят тисяч. А ви мені даєте тисячу.

— Ви, здається, гадаєте, що він у вас вічний, як земельна ділянка… — поблажливо всміхнувся дель Мар.

Доутрі зрозумів його відразу.

— Нехай він співатиме п’ять років — це тридцять