Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Красно дякую! Я не голодний. Мені аби швидше добратися до ліжка.

— Тим більше підстав поснідати разом. Який ви тендітний! Тепер вертатися додому не можна! Надто пізно! Це небезпечно!

Фредерік іще раз поступився. Гвардійці, що вже не ждали Арну, стали впадати біля нього, надто рафінувальник.

Усі його любили; і він був такий компанійський, аж навіть шкодував, що нема Юссоне. Однак його хилило до сну, хотілося подрімати хоча б хвилинку, не довше.

— Лягайте біля мене, — сказав він Фредерікові й витягся на похідному ліжку, не скидаючи спорядження. Остерігаючись тривоги, він, усупереч правилам, залишив при собі й рушницю; згодом пробурмотів: «Любенька! Янголятко моє!» — і негайно заснув.

Ті, хто гомонів, притихли, і мало-помалу запанувала глибока тиша. Фредерік, якого тяли блохи, дивився довкола. Уздовж стіни, пофарбованої на жовте, тяглась полиця, де лежали ранці, утворюючи низку горбочків, а внизу одна біля одної стояли рушниці свинцевого кольору; чулося хропіння національних гвардійців, і в сутінках невиразно окреслювалися їхні животи. На пічці стояли тарілки й порожня пляшка. Довкола столу, на якому валялися гральні карти, стояли три солом'яні стільці. На лаві лежав барабан, звисали його ремені. У двері тягнув теплий вітер, і лампа чаділа. Арну спав, розкинувши руки, а що рушниця його лежала навскіс прикладом донизу, то дуло було націлене просто під пахву. Фредерік помітив це і злякався.

«Та ні! Дурниця! Ніякої небезпеки! А проте, якби він помер…»

І зараз же розгорнулася нескінченна низка картин. Він побачив себе разом із нею, вночі, у поштовій кареті; потім — на березі річки літнього вечора; далі — при світлі лампи, вдома, у їхньому домі. Він навіть узявся обдумувати господарчі розрахунки, споглядаючи, відчуваючи вже своє щастя, а для здійснення його треба тільки, щоб звівся курок! Можна було штовхнути його носком; розлігся б постріл — чиста випадковість, та й по всьому!

Фредерік розвивав свою думку, як драматург компонує сюжет. Раптом йому здалося, що вона вже наближається до здійснення не без його втручання, що він тільки цього й прагне; тут його пройняв великий жах. Він мучився, водночас дістаючи втіху, дедалі все більше віддаючись їй, відчував зі страхом, як розвіюються його сумніви; в шаленстві цих мрій зникла решта всього світу, і тільки через нестерпне стиснення в грудях він усвідомлював своє власне «я».

— Чи не випити нам білого вина? — прокинувшись, озвався раптом рафінувальник.

Арну зіскочив із ліжка, а коли вино було випито, схотів заступити Фредеріка, що стояв на чатах.

Пізніше він повів його снідати на Шартрську вулицю до Парлі, і оскільки в нього була потреба добре підживитися, то й замовив дві порції м'ясного, омара, яєшню з ромом, салату тощо; все те запивали сотерном 1819 року й романеєю сорок другого, не рахуючи шампанського на десерт і лікерів.

Фредерік ні в чому не заперечував йому. Він почувався ніяково, так ніби Арну міг помітити на його обличчі сліди лихих думок.

Арну зіперся ліктями на край стола, низько схилив голову і, пригнічуючи Фредеріка пильним поглядом, звіряв йому свої химери.

Йому хотілося орендувати всі узбочини Північної залізниці, щоб засадити їх картоплею, або ж улаштувати по бульварах величезну кавалькаду, в якій узяли б участь «сучасні знаменитості». По шляху, де вона проходитиме, він орендував би всі вікна, а тоді, здавши кожне в середньому по три франки, дістав би добрячий зиск. Коротше кажучи, він мріяв якоюсь спекуляцією нажити велике багатство. Проте він, як людина моральна, таврував надмірність, неподобство, згадував про свого «бідолашного батька» і розповідав, як щовечора перед молитвою він віддає себе на суд власного сумління.

— Ще по маленькій кюрасо, га?

— Як вам завгодно.

Щодо республіки, то все владнається; зрештою, він вважав себе найщасливішою в світі людиною і в нестямі взявся вихваляти Розанеттині принади, порівнюючи її навіть зі своєю дружиною. Це вже зовсім інше! Які стегна!

— За ваше здоров'я!

Фредерік цокнувся. На догоду Арну він випив зайве, до того ж від яскравого сонця в нього паморочилася голова, і, коли вони разом пішли вулицею Вів'єн, їхні еполети по-братському черкали один одного.

Вернувшись додому, Фредерік проспав до сьомої години. Потім він подався до Капітанші. Вона з кимось вийшла. Може, з Арну? Знічев'я він продовжував свою прогулянку по бульвару, але не міг пройти далі за браму Сен-Мартен — так багато було тут народу.

Убозтво кинуло напризволяще значну кількість робітників, і вони щовечора приходили сюди, очевидно, провадити огляд своїх сил, очікуючи сигналу. Незважаючи на закон про заборону зборищ, ці клуби відчаю ставали загрозливо велелюдними, і багато буржуа, тримаючись моди, щодня хоробро виходили на них подивитися.

Раптом Фредерік за три кроки від себе помітив пана Дамбреза з Мартіноном. Фредерік одвернувся, бо пан Дамбрез уже доскочив депутатського місця, і він був на нього лихий. Але капіталіст зупинив його.

— На хвилинку, дорогий мій! Я повинен вам усе з'ясувати.

— Я того не потребую.

— Зробіть ласку, вислухайте мене!

Все сталося не з його вини. Його впросили, в певному розумінні навіть змусили. Мартінон негайно підтвердив його слова: жителі Ножана прислали до нього депутацію.

— До того ж я не вважав себе зв'язаним відтоді, як…

Юрба, що ринула тротуаром, відштовхнула пана Дамбреза. За хвилину він знову підійшов і сказав Мартінонові:

— Оце справжня послуга! Ви не будете каятись…

Всі троє стали біля стіни магазину, щоб юрба не заважала їм розмовляти.

Раз по раз лунали вигуки: «Хай живе Наполеон! Хай живе Барбес! Геть Марі!» Численний натовп гомонів досить гучно, і всі ті голоси, відбиваючись од мурів будинків, зливалися у безугавний гамір, подібний до плюскоту хвиль у гавані. Часом вони втихали; тоді чулася «Марсельєза». В підворітні якісь таємничі типи пропонували ціпки з кинджалами. Інколи такі собі два суб'єкти мимохідь переморгувались і швидко розходилися. На тротуарі купками стояли роззяви; на бруківці коливався щільний натовп. Цілі загони поліції виходили із завулків і зараз же зникали в ньому. Червоні прапорці, що маяли то тут, то там, скидалися на вогники; візники, сидячи на козлах, розмахували руками, а потім повертали назад. Усе рухалося, видовище було вкрай химерне.

— Як би все це розважило мадмуазель Сесіль! — сказав Мартінон.

— Ви ж добре знаєте, що моя дружина не любить одпускати племінницю з нами, — посміхаючись, відповів пан Дамбрез.

Його не