Читати книгу - "Гробниця"

Вона була першою, кого вбив Констант. Це було ненавмисне, і той нещасний випадок став для нього потрясінням. Не тому, що він позбавив людину життя, а тому, наскільки легкою справою це виявилось. Рука на горлі, нервове збудження від страху в очах дівчини, котра збагнула, що насильство під час любощів було лише прелюдією до насильства набагато страшнішого.

Якби не тугий гаманець дядька та зв’язки в мерії, на Константа чекала б або каторга, або гільйотина. Натомість їм лише довелося виїхати — швидко й без зайвого розголосу.

Цей випадок навчив його багатьом речам, і не в останню чергу тому, що гроші можуть переписати минуле й переробити потрібним чином кінець будь-якої історії. Коли йдеться про золото, то такі речі, як «факти» перестають існувати. І цей урок Констант засвоїв дуже добре. Усе життя він прив’язував до себе і друзів, і ворогів — різними зобов’язаннями, боргами, а коли це не спрацьовувало, то й залякуванням. І лише за кілька років до нього прийшло усвідомлення, що за всі уроки треба платити. Та дівчина нарешті помстилася йому. Вона «нагородила» його хворобою, котра зараз поволі висмоктувала життя з його дядька й невдовзі висмоктуватиме й із нього. І Констант нічого не міг тій шльондрі вдіяти, бо вона була в іншому світі — далеко за межами його досяжності. Проте свою лють на неї Констант виміщав на інших.

Сходячи з мосту, він знову згадав те задоволення, що його мав від убивства Маргарита Верньє. Хвиля збудження накотилася на нього. Хоч ненадовго, але вона стерла з його пам’яті те приниження, якого він зазнав від її сина. Простий факт залишався фактом: навіть після стількох нещасних, котрі пройшли через його криваві й брудні руки, він іще раз пересвідчився, що чим вродливішою є жінка, тим приємніше нею оволодівати. Це робило справу вартою.

Збуджений понад міру спогадами про ті незабутні години, які він провів у квартирі на Рю де Берлін з Маргаритою, Констант розстебнув комірець. Йому в ніздрі вдарив запаморочливий запах крові та страху, завади притаманний таким стосункам. Він стиснув кулаки, пригадавши солодке відчуття її опору, неслухняну пружність її шкіри.

Часто й важко дихаючи, Констант зійшов на грубу бруківку вулиці Тріваль і трохи почекав, отямлюючись. Потім презирливо роззирнувся. Здається, сотні, тисячі франків, викинутих на реставрацію фортеці тринадцятого століття, жодним робом не вплинули на життя мешканців кварталу Тріваль. Він залишався таким самим злиденним і занедбаним, як і тридцять років тому. На брудних поколупаних ганках сиділи босоногі діти з непокритими головами. Мури з каміння та цегли похилилися в бік вулиці, наче їх штовхала невмолима й невидима рука часу. Сліпий жебрак, закутаний у ганчір’я, благально виставив брудну руку, зачувши його кроки. Констант не звернув на нього уваги.

Він перетнув площу Сен-Жімер перед неоковирною новою церквою мосьє Віоле-ле-Дюка. Зграйка собак і дітей чіплялася йому за п’яти. Діти просили грошей і пропонували свої послуги посильних та гідів. Він не зважав на них, аж доки один хлопець не підібрався надто близько. Тоді Констант з розмаху торохнув його металевим набалдашником своєї палиці й розбив щоку. Компанія набридливих шибеників перелякалась і позадкувала.

Невдовзі він увійшов у глухий провулок, що впирався в підніжжя фортечного муру Сіте. Обережно переступаючи через купи сміття, Констант пильнував, щоб не послизнутись і не впасти. Поверхня дороги була вкрита нальотом мулу, що кольором нагадував імбирний пряник. Повсюдно валялися відходи злиденного життя. Уривки газет, собаче лайно, овочі — настільки гнилі, що навіть шолудиві пси відмовлялися їх їсти. Констант відчував на собі погляди незримих темних очей, що піддивлялися за ним через шпарини у віконницях.

Перед крихітним будиночком, що сховався в тіні фортечного муру, Констант зупинився й різко постукав у двері своєю палицею. Аби знайти Верньє та його шльондру, йому потрібні послуги чоловіка, котрий тут мешкав. Він терпляче чекатиме. Чекатиме доти, доки, на свою втіху, не переконається, що Верньє справді переховується десь поблизу.

У дверях розчинилося маленьке дерев’яне віконце.

Пара налитих кров’ю очей широко розплющилася — спочатку від здивування, а потім від страху. Віконце з тріском захряснулося. Згодом заскреготав засув і двері розчинились.

Констант увійшов усередину.

РОЗДІЛ 53

Домен де ля Кад

Мінливий вересень із частими поривчастими вітрами поступивсь місцем тихому й теплому жовтню.

Минуло тільки два тижні відтоді, як вони виїхали з Парижа, а Леоні вже заледве пригадувала своє домашнє життя. І на свій подив збагнула, що ця обставина її анітрохи не засмутила. Вона не сумувала ні за паризькими краєвидами, ні за велелюдними вулицями, ні за материною компанією старих матрон. За матір’ю вона теж не сумувала.

Здавалося, що після званої вечері Анатоль та Ізольда зазнали якоїсь незворотної внутрішньої переміни. Очі Ізольди більше не затьмарювала тривога, і, хоча вона легко втомлювалась і подовгу відпочивала у своїй кімнаті, її обличчя пашіло здоров’ям та життєрадісністю. Після успішного прийому вони отримали подячні листи, які свідчили про те, що Рен-ле-Бен був готовий прийняти вдову Жуля Ляскомба до свого товариства.

У ці тихі й спокійні тижні Леоні багато гуляла, досліджуючи кожен куточок маєтку, але зарослої стежини, що вела до гробниці, всіляко уникала. Сонце й осінні дощі забарвили світу яскраві кольори. Співали пташки, з долини доносився поодинокий гавкіт собак, інколи шурхотіла густа трава — то рятувався втечею заєць. Під черевиками Леоні потріскували сухі гілочки, вряди-годи вона зачіпала носками камінці, і вони відлітали вбік; у деревах співали цикади. Словом, маєток Домен де ля Кад був мальовничим і вражав своєю красою. Коли час розширив відстань між нею й тими примарами, з якими вона зіштовхнулась у прохолодній гробниці, Леоні стала почуватися цілковито як удома, їй тепер було невтямки, чому маєток та прилегла територія видавалися її матері тривожними й зловісними. Бо ж тут так гарно та спокійно, — переконувала себе Леоні.

Її життя в маєтку перетворилося на суцільне задоволення. Уранці вона часто малювала. Спочатку їй кортіло започаткувати серію пейзажів — традиційних і нехитрих, у яких вона сподівалася відобразити мінливий характер осінніх сільських краєвидів. Утім, після неочікуваного успіху, коли напередодні званої вечері вона мимовільно намалювала автопортрет, абсолютно не збираючись цього робити, Леоні продовжила в тому-таки дусі й стала малювати з пам’яті решту сім образів Таро з панелей гробниці. Вона передумала робити подарунок своїй матері, а вирішила, що це буде серія малюнків на спомин Анатолю про їхню спільну подорож. Удома в Парижі, у галереях