Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Так, вона вирішила продати портрета. Але з того місця на вулиці, де продавали картини бородаті чоловіки й розпатлана жінка, котра смалила товсту й доволі смердючу цигарку, її прогнали. Тут, виявляється, продавали тільки обрані, втаємничені й була своя конкуренція. Біля входу до базару вона стояла довго й самотньо, доки не підійшла дівчина із жвавими циганкуватими очима.

— Жінко, платіть за місце.

— Яке ще місце?

— Ну, ви ж продаєте…

— Це ж картина.

— То й що? Усе одно товар.

З своїм товаром Віталія просунулася далі. Стала біля краю тротуару. Молода пара — чоловік ніжно тримав жінку під руку — таки спитала, чи продає вона картину.

— Продаю, — сказала Віталія.

— А скільки ви хочете?

— Скільки дасте, — сказала Віталія.

— Ну… — Дівчина стала придивлятися. — Ой, це ж ви… Схожа… То за скільки продасте? За п’ятдесят віддасте?

— Доларів? — Віталія вже відчула, як до неї підступає роздратування.

— Ні, що ви… Гривень…

«Ось, виявляється, скільки я коштую», — Віталія різко розвернулася й швидко пішла геть.

Та за метрів сто подумала, що може спробувати таки продати — тим, бороданям. Так і зробила.

Один з бороданів спитав:

— Всерйоз хочете нам всунути? А чия це робота?

— Андрія Лісовця, — сказала Віталія.

— Не чув про такого.

Він відвернувся, сплюнув. Віталія попленталася до зупинки. Йшла сама не своя. Викинути портрет? Ні. Ні. Ні.

Зате вдома на неї, геть розчаровану й стомлену, чекав сюрприз. Та ще й який. За столом на кухні сиділи двоє чоловіків й пили горілку. Віталії досить було одного погляду, щоб зрозуміти, хто завітав до їхньої оселі. До неї повернули голови два Андрії. Тільки один був молодшим, хоч мав обличчя стомленіше, ніж у старшого.

— Доброго дня, — сказав. — Я Юрій.

Юрій, отже син Андрія. Син, якого вона стільки шукала. У Луцьку і поза містом. Писала й дзвонила. Син, який був двічі одружений, їздив по заробітках у Польщі, Росії, Чехії, наймався на якийсь корабель й два місяці добирався в Україну з якогось африканського порту, коли того корабля там затримали, щоб потім зникнути бозна-де.

— Доброго дня, — сказала Віталія й почула у відповідь:

— А ви ще ліпша, ніж на портретах.

21

Олеся таки мусила після повернення до Києва звернутися до Ігоря Леонідовича. Батько її дзвінку зрадів, зустрілися в агентстві. Там добував останні дні, бо нова влада мала на цю посаду свою людину. Влаштувати на роботу? Звісно, допоможе. Юрист? Тим краще. Хоч своїх юристів у Києві багато, усе одно допоможе. Він дивився на доньку ніжними очима.

Ще ніжніше вдивлявся, вбирав у себе її всю Ярослав. Після його переїзду до Києва Олеся сказала, що може знайти дешеву квартиру в центрі столиці.

Він:

— За скільки?

Олеся:

— Платитимеш хіба комунальні послуги, електрику.

Ярослав:

— Олесю, не змушуй мене думати про тебе погано. Ти ж не дочка олігарха?

Олеся:

— Ні. Я просто хочу тобі допомогти.

Ярослав:

— Я справлюся сам. І сам собі знайду квартиру.

І знайшов. У тій квартирі вони регулярно зустрічалися. Ярослав сказав:

— Я тобі хоч зараз можу зробити пропозицію руки і серця, сонечко. Але давай я стану на ноги. І тоді відіграємо найшикарніше в столиці весілля. Ти мені віриш?

Олеся вірила. А Ярослав перевершив усі її сподівання. Влаштований за протекцією Ігоря Леонідовича в акціонерне товариство «Спецточтранспостач» на посаду всього лиш юрисконсульта, через півроку він став начальником юридичного відділу товариства.

Ще при влаштуванні, познайомившись із Ярославом, Ігор Леонідович сказав Олесі:

— Це дуже солідна, хоч ніби й маловідома фірма. Дотична до специфічних, надто особливих, нафтових, газових, спецтехнічних поставок і спецрозподілу певних запасів, як прийнято казати, «блакитного палива». Навіть на рядові посади туди нелегко потрапити. Май на увазі, далі все залежить від твого молодого чоловіка.

— Він ще не мій, — сказала неправду Олеся, не хотіла впускати таточка у свої таємниці.

— Що ж, тоді все залежить від цього юнака, — сказав Олесин батько. — Від його здібностей. Зарекомендує себе — дивись, не тільки там втримається, а й літ за п’ять-сім стане начальником відділу. Щось у ньому є чіпке.

Так, Ярослав дуже здивував і порадував Олесю, коли став начальником відділу через півроку. Якщо точніше — через п’ять з половиною місяців. Ще через рік і чотири місяці, на межі осені й зими, Олеся, виходячи з корпусу інституту філології, почула сигнал машини. Шикарна іномарка, що стояла біля бровки тротуару, не могла до неї сигналити. Ярослав часом приїжджав — і сюди, і до неї додому — але на вітчизняному «ланосі», машині, яку купив за кредитні гроші. І все ж сигналили до неї. Коли опинилася зовсім поруч, двері шикарної іномарки розчинилися, із задніх дверцят спершу визирнув, а потім ступив на землю Ярослав — якийсь підкреслено урочистий і офіційний. Широким (королівським, подумала Олеся) жестом запросив:

— Прошу, Олесю Вікторівно.

Олеся, звісно, приголубила його руку — їй подобалося, коли її ніжна рука, а особливо в тонких ажурних рукавичках, як зараз, тонула в його не надто великій, але міцній і в той же час лагідній (захоплено-лагідній, ось як!) руці. Чоловічій, як і належало. Тонули пальці, долоня, а за ними вся вона, Олеся.

Тепер ця рука посадила в машину. Там Олеся привіталася до водія, а тоді до Ярослава:

— І що все це означає?

А серце бух-бух: «Невже так обставлене офіційне освідчення і прохання руки й серця, якого ти давно чекаєш?»

— Те й означає, — почула, — що ми зараз кудись поїдемо й дещо відзначимо. Рушайте, Олександре Петровичу.

У ресторані, обладнаному в старовинному українському стилі, Олеся й дізналася: Ярослава призначили виконуючим обов’язки генерального директора, він же голова правління їхнього АТ. Тримаючи в руках келих з вином, Ярослав сказав:

— Тобі, як найближчій мені людині, можу признатися: справжні власники нашої фірми, ті, хто тримає її основні акції, пообіцяли, що обрання головою правління — це формальність. Але я розумію, що й цю формальність ще треба заслужити. Підтвердити роботою в ці два-три місяці, до зборів.

Збори акціонерів, довідалася Олеся, мають відбутися десь на початку наступного року.

— Якщо все буде нормальок, — сказав Ярослав, — то влітку наступного року відгуляємо нарешті наше весілля.

— Це що ж