Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

— «Напис на дзвоні собору Святого Юра 1341 року», що засвідчує: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі…» [52, с. 78].

Шановна пані О.В. Русіна дуже влучно зауважила: «Дмитра Дедька ця згадка стосуватися не може, позаяк той був боярином і не мав князівського титулу» [44, с. 150].

— «Флорентійський рукописний Псалтир колекції рукописів Лоренцо Медічі, закінчений 4 серпня 1384 року попом Іваном Луцької церкви святої Катерини», де він занотував, що зробив це «первего лета (у перший рік)» після смерті князя,.. «якого він згадує під… іменем — Дмитро» [44, с. 179].

Докази істориків про хресне ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича — є стовідсотковою вигадкою, бо в 1385–1386 роках усі прямі родичі польського короля Ягайла, приносячи клятву на вірність Короні, мали бути католиками. Така одна з головних умов Кревської унії. І вона була виконана. Тому у Флорентійському Псалтирі Луцької церкви йдеться про руського (українського) князя Дмитра.

— «Молитва митрополита Кипріана у Луцькій церкві «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

«Цікаво, що, побувавши у Луцьку невдовзі після… смерті (князя Дмитра. — В.Б.), митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым». А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами…» [44, с. 180].

Певно, розуміючи фальшивість посилу в усіх цих випадках (і не тільки цих) на хресне так зване ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича, та ж пані О.В. Русіна змушена пояснювати: «Утім, навіть якщо Любартів привілей церкві Іоанна Богослова 8 грудня 1321 року повністю сфальсифікований, фактом залишається те, що саме в цій церкві було поховано князя» [44, с. 180].

Шановна пані О.В. Русіна, я схиляю свою сиву голову перед Вами за ту титанічну працю, яку Ви робите. Але, повірте, що то похований не литовський князь Любарт Гедимінович, а руський князь Дмитро Юрійович Галицький — правнук великого Данила Галицького. І перший цьому доказ — слова Великих Литовсько-Руських князів: «старовину не руйнуємо, новин не вводимо». Бо призначення на Волині, Київщині, Сіверщині та Поділлі литовських князів було «руйнуванням старовини та введенням новини», що є очевидно. Не треба «одночасно сидіти на двох стільцях». Врешті-решт — це й Ваша думка (книга «Україна: литовська доба 1320–1569»). Та полишимо й цю тему. Хто хоче знати істину, слід звертатися до сучасних генетичних досліджень. Українська держава повинна такі аналізи зробити, аби назавжди позбутися московських «доважків брехні».

Зрозуміло, що сфальсифікувавши розрив української правлячої князівської династії Галицьких, польські та московські владоможці дотримувалися згаданих догматів фальшування в подальшому. І тут варто визначити головні мотиви фальсифікації, тобто головне, що бажали приховати польські та московські окупанти. Цю роботу фахово зробили сучасні українські історики, зазначивши:

«Легкість, з якою вирішилась доля Волині та Підляшшя, спонукала поляків до дій, і незабаром було знайдено «докази» того, що «Київ належить Короні», а заразом і Брацлавщина. Усі вони, тією чи іншою мірою, являли собою «наругу над історією». Так було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими (російськими. В.Б.) претензіями московських володарів, які й далі простягали руки до українських земель (передусім до Києва)» [65, с. 33].

Тобто — головною метою Польської і Московської імперій було цілковите поглинання українського народу та його землі. І для того вигадувалось усе, що сприяло тим процесам. Москва ж підтримувала польські шовіністичні «докази», будучи в них зацікавлена. Хоча іноді поступалася в так званих «мелочах». Наприклад, московити дозволили українським історикам сперечатись, як була приєднана Україна-Русь Литвою — воєнним чи мирним шляхом. Послухаємо:

«Тому іноді історики вважають, що навіть династичні шлюби укладалися під прямим тиском: так, наприклад, спадкоємні права Ольгерда на Вітебськ, а Любарта — на волинський Володимир були набуті військовим шляхом. Тому ідея мирного приєднання як України, так і інших староукраїнських земель до ВКЛ сьогодні вважаються міфом, сформованим російською історіографією XIX ст.» [52, с. 10].

Отак українські історики спростовують польсько-московські вигадки. Що цікаво: ніде в науці не існує розповіді, нехай навіть міфічної, про боротьбу Ольгерда за Вітебськ чи Любарта за Волинь. Як в історії мовчать про жорстоке протистояння русичів (українців) полякам при загарбанні Галичини у 1349–1380 роках та Поділля — у 1430–1450 роках. Мовчить історія, немає «сталої думки», хоча факти волають.

Якщо польські і московські історики стали «заєдинщиками» в розриві української князівської династії Галицьких, то, зрозуміло, що у замовчуванні князівського роду Острозьких вони були не менш зацікавлені.

Був серед Острозьких князь — Василь Красний. Та в історичній науці немає навіть простенького дослідження, чому того князя величали Красним, не кажучи вже про його діяльність, поведінку, гучні вчинки, подорожі тощо.

Хоча про московських князів-дебілів та звичайних убивць, таких як Федір Іванович та Іван Васильович (Лютий) написано стільки, що доводиться матеріал викидати на смітник, за нестачею місця у квартирах. А московити все пишуть та пишуть, і зупинити їх нікому.

Отож, князь Василь Федорович Острозький, він же — Василь Красний, а для приховування — Гедігольд.

Чому польська та російська історичні науки так утаємничили та засекретили діяльність цього князя? Справа в тому, що Василь Красний Галицький, як і його брат Федір, тривалий час володіли Поділлям: перший у 1411–1424, а другий — у 1424–1430 роках. Боровся за своє Подільське князівство у 1430–1440 роках і Федір Острозький, що зафіксував у своїх працях польський історик Ян Длугош, який у ті роки (1430–1440) вже був дорослим.

Послухаємо історика М. Молчановського, який, прислуговуючи московсько-польській імперській думці, писав ось таке:

«В то время, как западными замками Подолья распоряжались Поляки, северо-восточная полоса нашей земли охранялась от Польских посягательств и захватов… кн(язем) Федором (і додає московську брехню. — В.Б.) или Федьком Корибутовичем Несвицким1» [21, с. 365].

Що й пояснює у примітці (1):

«Как известно, Длугош смешивает этого князя с деятелем Гуситского движения кн(язем) Федором или Фридрихом Острожским, а позднейшие писатели (історики. — В.Б.) повторяют его ошибку. Шараневич колеблется между кн. Федором Острожским и Несвицким и как будто готов признать, что они оба действовали на Подольи… Замечу, что уже Папроцкий, Несецкий и Окольский имели… (другой. — В.Б.) взгляд на дело. Похвалы, которые расточает Длугош военному искусству кн(язя) Федора Острожского, быть может и не относятся собственно к Федьку Несвицкому» [21, с. 365].

Отаке пояснення. Виявляється, Ян Длугош не