Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Їдучи додому, він міркував над діаметрально протилежними поясненнями. Можливо, Адріана (не без допомоги батька) серйозно посварилася з Пітером і тепер не хотіла мати справу з його колишнім психотерапевтом. Або ж батько так їй допік, що вона кинула все, стрибнула на літак і полетіла до Пітера в Цюрих — на останньому сеансі жінка натякнула, що їй дуже важко жити на відстані від коханого.

Водночас жодне з цих припущень не пояснювало того факту, що вона не відповідала на його дзвінки. Що частіше Маршал про це думав, то більше розумів, що тут крилося щось значно серйозніше. Хвороба? Смерть? Самогубство? Він знав, що має робити: треба зателефонувати Пітеру в Цюрих! Маршал кинув оком на свій «Rolex», точний до мілісекунди. Шоста вечора. Це означало, що в Цюриху зараз третя ночі. Йому доведеться зачекати й зателефонувати Пітеру після зустрічі з Шеллі — десь опівночі, адже тоді в Цюриху буде дев’ята ранку.

Відчинивши гараж, Маршал помітив, що автівки Ширлі там немає. Дружина знову проводить вечір деінде, як завжди. Тепер це траплялося часто, і Маршал не міг відстежити її графік: вона або працювала допізна в клініці, або ходила на заняття з клінічної психології, або навчала мистецтва ікебани, або брала участь у виставках чи займалася медитацією у центрі дзен-буддизму.

Маршал відкрив дверцята холодильника. Анічогісінько. Ширлі не бралася до приготування їжі. Але на столі, як завжди, залишила для нього квіткову композицію. Під вазою він знайшов записку — дружина обіцяла повернутися близько десятої. Маршал кинув оком на ікебану — простенька композиція з трьох кал — двох білих та однієї шафранової. Довгі й граційні стебла білої та шафранової переплелися між собою; густі зарості вишневих ягідок відокремлювали їх від третьої квітки, яка загрозливо звисала з краю потрісканого лілового горщика.

Навіщо вона залишала йому ці ікебани? На мить, тільки на мить, йому сяйнула думка, що останнім часом дружина почала часто використовувати білі й шафранові кали — так, немовби хотіла щось цим сказати. Утім, він одразу прогнав цю думку геть. Його дратувало, що Ширлі марнує час на такі нісенітниці. Могла б натомість зробити щось корисне — скажімо, приготувати вечерю чи пришити ґудзики на його сорочки. Чи дописати дисертацію: якою б недоладною вона не була, її слід було завершити, перш ніж братися до лікування пацієнтів. Маршал подумав, що Ширлі добре вдавалося вимагати рівних прав і водночас вона була «професіоналом» із марнування часу, адже, поки її чоловік оплачував усі рахунки, вона повсякчас відкладала момент дорослішання, коли доведеться відкривати власного гаманця.

Що ж до Маршала, він добре знав, на що слід витрачати час. Відсунувши квіткову композицію вбік, він розгорнув ранковий примірник «Examiner» і почав підраховувати свої прибутки з акцій. Напруження й тривога не згасали, тож трохи пізніше Маршал вирішив потренуватися і, захопивши свою спортивну сумку, вирушив грати в баскетбол. Поїсти можна й пізніше — у ресторані «Avocado Joe’s».

* * *

Їдучи до «Avocado Joe’s», Шеллі невпинно насвистував свою улюблену мелодію: «Зіп-а-ді-ду-да, зіп-а-ді-ей». Тиждень був просто шалений. Він розкішно зіграв у теніс, забезпечивши Віллі місце в парному турнірі в Каліфорнії, а також шанс узяти участь у національному чемпіонаті. Але це ще не все — новин не бракувало.

Перебуваючи у стані абсолютної ейфорії, Віллі зробив Шеллі пропозицію, яка розв’язувала одразу кілька його проблем. Вони вирішили залишитися у Південній Каліфорнії ще на один день, аби відвідати кінні перегони в «Hollywood Park». Дворічний жеребець Омаха, що належав Віллі, брав участь в особливому заїзді дербі «Hollywood Juvenile». Віллі обожнював і його, і жокея; він уже поставив на коня чимало грошенят і спонукав Шеллі зробити те саме. Віллі робив ставки першим, тоді як Шеллі видивлявся у стайні конячку, на яку варто було б зробити другу ставку. Коли ж той повернувся, Шеллі пішов робити свої ставки. Після того, як Віллі оглянув коней, яких уже сідлали для заїзду в стайні клубу, помилувався гладенькими мускулястими крижами вороного Омахи й помітив, що фаворит перегонів надто активно вибрикує й водночас виснажується, він знову помчав до вікна, де робили ставки. Додавши п’ятсот доларів до своєї ставки, він помітив, що Шеллі передає гроші у віконечко, де приймали ставки на двадцять доларів.

— Шеллі, це що таке? Ми ходимо на перегони вже десять років, і я завжди бачив тебе тільки біля стодоларового віконця. Я готовий заприсягтися своєю матір’ю, донькою, коханкою — цей кінь переможе, тож чому ти стоїш біля два­дцятидоларового вікна?

— Е-ем, — Шеллі почервонів, — я намагаюся скоротити витрати… розумієш… заради сімейного щастя… доводиться затягнути пасок… вакансій на ринку праці катма… звісно, пропозиції трапляються, але я чекаю на щось варте уваги… розумієш… ідеться не тільки про гроші — я маю почуватися на своєму місці. А якщо відверто, Віллі, то це Норма… її нервує, страшенно нервує той факт, що я граю в карти, тоді як вона є годувальницею. Минулого тижня ми добряче посварилися. Розумієш, мої заробітки завжди були «сімейним бюджетом», тоді як свою чималу зарплату вона вважає виключно своєю. Ти й сам знаєш, як жінки скаржаться і скиглять про те, що їм бракує можливостей, а щойно отримують їх, то й самі від того не в захваті.

Зненацька Віллі ляснув себе по голові.

— То ось чому ти не прийшов на дві останні гри! Чорт забирай, Шеллі, я був сліпцем: як можна було цього не помітити? Але стривай, вони вже біжать! Дивись, онде Омаха! Цей чортів жеребець просто летить уперед! Номер п’ять, Маккерон у жовтій куртці й такому самому картузі — він триматиметься з усіма, доки не пройде три чверті дистанції, а тоді вже відкриється друге дихання! Ага-ага, зараз і почнеться, поглянь, як він рвонув, Омаха виривається вперед! Це неймовірно, здається, він не торкається землі! Ти коли-небудь бачив, щоб кінь так мчав? Скидається на те, що кандидат на друге місце біжить задом наперед. А Омаха мчить, та він би й другу милю пробіг!

Після перегонів (Омаха переміг із коефіцієнтом 8,80) Віллі повернувся з церемонії нагородження переможців, і вони з Шеллі вирушили до бару, де замовили пиво «Циндао».

— Шеллі, як довго ти не працюєш?

— Півроку.

— Півроку! Боже, це просто жах якийсь. Я саме збирався найближчим часом потеревенити з тобою, тож, мабуть, зроблю це зараз. Ти ж чув про мій масштабний проект у «Walnut Creek»? Ми два роки намагалися отримати в міської ради дозвіл на спільне володіння чотирмастами будівлями — і крига нарешті скресла. Мої «очі й вуха» (повір, я витрачаю на них чимало грошенят) стверджують, що рішення ухвалять уже за місяць. А тоді доведеться отримати згоду від мешканців — звісно, ми запропонуємо їм першочергові права на викуп із великими знижками, а тоді почнемо обговорювати перепланування.

— Гаразд, і що?

— Ідеться ось про що: мені потрібен менеджер із продажу. Я знаю, що ти ніколи не займався нерухомістю, але знаю і те, що ти класний продавець! Кілька років тому ти продав мені яхту за мільйон доларів і зробив це так майстерно, що я вийшов із вашого офісу з відчуттям, що ти зробив мені неабияку послугу. Ти швидко вчишся і маєш те, чого не має решта —