Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Левент мчав так швидко, що колеса машини мало не зривалися з дороги. Його серце гучно калатало в грудях. Він повинен був встигнути. Він мусив.

Коли він нарешті прибув до будинку, перед його очима відкрилася жахлива картина. Двері були відчинені навстіж, речі розкидані по всій кімнаті, підлога вкрита розбитими тарілками, а найстрашніше — кров.

Левент застиг на місці. Його руки затремтіли.

— Евсун… — прошепотів він, підходячи ближче.

Його погляд зупинився на маленькій іграшці, що лежала поряд зі столом. Іграшка Омера. Серце стислося. Омер більше не тут. Есма забрала його.

Але де Евсун?

Левент швидко витяг телефон і викликав жандармерію.

— Евсун! Евсун, чорт забирай! — його голос лунав розпачем, поки він обшукував кожен куток будинку.

Вона зникла.

Жандармерія прибула через кілька хвилин. Вони одразу взялися за справу. Кров, яку знайшли біля дивана, відправили на аналіз. Незабаром надійшов результат: кров належала Евсун.

— Вона була поранена… — пробурмотів один із офіцерів, глянувши на звіт.

Левент зблід.

— Що?

Поліцейський подивився на нього серйозно.

— Перед тим, як її викинули у воду, у неї стріляли.

Левент відчув, як земля вислизає з-під ніг.

— Ні… ні, цього не може бути…

Його сестра могла бути там… десь у холодних водах, поранена, можливо… мертва.

Він різко підняв голову.

— Прошу, знайдіть мою сестру! — його голос був майже криком.

Офіцер кивнув.

— Ми зробимо все можливе.

Але цього було замало.

Левент відчував, як відчай стискає його серце. Він не міг просто чекати. Він мав діяти.

“Тримайся, Евсун. Я знайду тебе. Я врятую тебе…”

Але чи не було вже запізно?