Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

на небо й залишаються разом з богами (249 А — D). Інші душі після смерті стають перед судом, потім подаються в Тартар відбувати там покарання або до якогось нижчого неба в нагороду за добрі вчинки. Після тисячі років вони викликаються, щоб обрати собі новий вид життя. Тоді одні добровільно переходять у тіла тварин, інші, які вже колись були тваринами, приймають людську подобу (249 В — С). Згадування того, що споглядала колись душа, й нестримна туга за небом виявляється і в любовній нестямі, яка бачить у коханому відбиття небесної краси. Причетний до такої нестями любитель прекрасного називається закоханим (249 Е).

Опис поведінки двох коней, коли візник скеровує колісницю в напрямку до улюбленця, вказує на те, що коні втілюють два види любові — благородної і низької. Їхня поведінка символізує внутрішню боротьбу між чистою любов’ю і хтивістю, яка відбувається в душі, коли вона бачить красу, втілену в постать улюбленця (254 В). Зображено долю людей, які по-різному ставились до любові (256 В — 257 А). Якщо у закоханого і його улюбленця взяли гору найкращі духовні якості, схильність до доброчесності й до філософії, то любов стає для них джерелом щастя за життя, а після смерті їхні душі окрилюються, щоб піднятися на небо. Але й душі тих, які вели не таке піднесене життя, далеке від філософії, якщо тільки їхня любов була щирою, після смерті покидають тіло хоч і без крил, але вже сповнені прагнення окрилитись. А от душі тих, чиє спілкування з незакоханим було по­значене не любовною нестямою, а розсудливістю, змушені дев’ять тисяч років мандрувати навколо Землі й під Землею.

З промовами Лісія і Сократа про любов органічно пов’язана та частина діалогу «Федр», яка містить у собі розмірковування про суть красномовства (257 С — 279 С). Тут після довгого екскурсу про душу й любов як прагнення до ідеї краси, що є логічним продовженням і доповненням розпочатої раніше критики промови Лісія, подається філософський виклад теорії красномовства на основі вчення про душу. Мова також іде про дані, якими повинен відзначатися добрий ритор. Зокрема перед ритором ставиться вимога знати істину про предмет його промови. А той, хто не знає істини, а тільки покладається на правдоподібні й недостовірні уявлення, не може бути добрим ритором. Добра промова повинна містити точне визначення свого предмета (259 Е — 260 С). Виходячи з цієї точки зору, промова Лісія кульгає, бо в ній зовсім немає визначення любові, тоді як у промові Сократа дано її визначення (262 D — 265 C).

Красномовство Платоном визначається як уміння впливати на людські душі за допомогою промов, що виявляється у здатності вести суперечку в суді, чи на Народних зборах, або з іншої нагоди. Для цього ритор повинен бути обізнаним із діалектикою як логічним методом правильного поєднування і роз’єднування понять (265 D — 266 С). Далі розглядається питання побудови промови: її складових частин, відповідно до вчення тогочасних риторів (266 D — 267).

Установлюються якості, якими повинен володіти видатний красномовець. Це — природне обдаровання, вправність, широка освіта, опанування теорії красномовства (268 А — 270 А), зокрема він зобов’язаний вивчити природу людської душі, щоб знати, як промовляти до тих чи тих слухачів (270 В — 274 В). У питанні про те, чи слід записувати промову, чи ні, віддано перевагу живій і безпосередній співрозмові (274 В — 277 А). Діалог завершується підведенням підсумків обговорення питання про правильне складання промов і завдань теорії красномовства взагалі (277 В — 279 В).

Як видно з викладеного вище, «Федр» є твором багатоплановим, у якому розглядається не одна, а принаймні три головні проблеми. Вони розглядаються то окремо взяті, то переплітаються одна з одною. Це — проблеми любові, душі та красномовства. Після ознайомлення з промовою Лісія на любовну тему перед Сократом і Федром виникає питання, що таке любов. Причому тут йдеться про мужолозтво, по-грецькому — педерастію. Така любов чоловіка до вродливого юнака в античному світі, зокрема в Греції, не вважалась чимось аморальним, гідним покарання. Любов між чоловіками була особливо розповсюджена в Персії, а звідти цей звичай поширився і на Грецію. Більш того, як свідчать деякі античні джерела, така любов вважалась навіть чимось вищим, благороднішим від природного кохання чоловіка й жінки. Так, у діалозі Платона «Бенкет» (180 С — 185 С) любов до юнака як вищий вид любовного почуття має за покровительку Афродіту Уранію (Небесну), у той час як покровителькою любові чоловіка до жінки, як почуття нижчого ґатунку, є Афродіта Пандемос (Вульгарна, дослівно Всенародна), яка сприяє коханню до жінки, істоти нижчої, здатної лише народжувати дітей. Оскільки любов є не тільки фізіологічним, а й душевним явищем, то природно постає питання про те, що таке душа. Це друга основна проблема, яка стає предметом обговорення в діалозі. Душа визначається як безсмертна духовна сутність, яка до вселення в тіло людини перебувала в занебесних просторах і споглядала істинне, вічне й незмінне, на противагу мінливому й скороминущому світові речей на Землі. Закоханість же є пригадуванням і тугою за прекрасним, побаченим душею до втілення в людську подобу, що більшою чи меншою мірою реалізується і проглядається в тілі смертних людей і природі.

Третьою проблемою, яка стала предметом розмірковування у «Федрі», є питання красномовства. Вона органічно виникла у зв’язку з обговоренням промови Лісія й двох промов Сократа. Красномовство потрактоване з філософської точки зору: перед ним ставляться високі вимоги позитивного морально-етичного впливу на душі людей. Окрема увага приділяється промовам як найважливішому засобові діяння на психіку й переконування людини. Досконалий красномовець повинен бути озброєний діалектикою — вмінням оперувати поняттями шляхом їх аналізу й синтезу, а також їх співставленням, що вкрай необхідне для пізнання істини. Глибина філософського змісту та високохудожнє його обрамлення (опис фону дії, впровадження міфів і зображення душі у вигляді колісниці, запряженої парою коней і керованої візником для унаочнення наукового викладу) забезпечили «Федрові» чільне місце у спадщині Платона.

Йосип Кобів

Покажчик імен[4]

Агафокл П 316 Е

Агафон П 315 Е

Аглаофонт І 532 Е

Адімант (син Кепіда) П 315 Е

Адімант (син Левколофіда) П 315 Е

Адімант (брат Платона) А 34 А

Адоніс (міф.) Фе 276 В

Адраст Фе 269 А

Акумен П 315 С, Фе 227 А, 268 В, 269 А

Алківіад П 309 А, 316 А, 320 А, 347 В, 348 В

Анакреонт Фе 235 Е

Анаксагор А 26 D, Ф 72 С, 97 С, 98 В, Фе 270 А, І 535 В

Андромаха (міф.) І 535 В

Андрон П 315 С

Андротіон П 315 С

Аніт А 18 Е, 23 Е, 28 А,