Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Ти мені дозволиш одягатися при тобі?

— Не то що одягатися, але можете зробити при мені все, що завгодно вашому превосходительству.

Спустивши з однієї руки халат і засукавши рукава сорочки на богатирських руках, генерал почав умиватися, бризкаючи і пирхаючи, як качка. Вода з милом летіла в усі боки.

— Люблять, люблять, справді люблять заохочення всі, — сказав він, витираючи з усіх боків свою шию… — Погладь, погладь його! а без заохочення так і красти не стане! Ха, ха, ха!

Чичиков був у піднесенні невимовному. Раптом налетіло на нього натхнення. «Генерал, весельчак і добряк — спробувати!» — подумав він і, побачивши, що камердинер з тазом вийшов, вигукнув:

— Ваше превосходительство! тому що ви вже такі добрі до всіх і уважні, то маю до вас пильне прохання.

— Яке?

Чичиков оглянувся навкруги.

— Є, ваше превосходительство, ветхий стариган-дядечко, у нього триста душ і дві тисячі[222] … і, крім мене, спадкоємців нікого. Сам управляти маєтком, через старість, не може, а мені не передає теж. І який чудний наводить резон: «Я, — каже, — племінника не знаю; може, він шахрай. Нехай він доведе мені, що він надійна людина: хай придбає раніше сам собою триста душ, тоді я віддам йому і свої триста душ».

— Та що ж [він], виходить, зовсім дурень? — спитав [генерал].

— Коли б тільки дурень, це при ньому й лишилося б. Але моє становище, ваше превосходительство! У старигана завелась якась ключниця, а у ключниці діти. Так і жди, все перейде до них.

— Розуму збувся дурний дід і більше нічого, — сказав генерал. — Тільки я не бачу, чим тут я можу пособити? — говорив він, дивлячись здивовано на Чичикова.

— Я придумав от що. Коли ви всі мертві душі вашого села, ваше превосходительство, передасте мені в такому вигляді, наче вони живі, з учиненням купчої, тоді б я цю купчу показав старому, і він спадщину віддав би мені.

Тут генерал вибухнув таким сміхом, яким навряд чи коли сміялася людина. Як був, так і повалився він у крісло. Голову закинув назад і мало не захлинувся. Весь дім стривожився. З’явився камердинер. Дочка прибігла злякана.

— Батьку, що з тобою сталося? — говорила вона перелякана, з нерозумінням дивлячись йому у вічі.

Але генерал довго не міг вимовити жодного звуку.

— Нічого, серце моє, не турбуйся. Іди до себе; ми зараз прийдемо обідати. Заспокойся. Ха, ха, ха!

І, кілька разів задихнувшись, виривався з новою силою генеральський регіт, роздягаючись від передньої до останньої кімнати.

Чичиков був стурбований.

— А дядько, дядько! в яких дурнях буде дядько! Ха, ха, ха! Мерців замість живих дістане! Ха, ха!

«Знову пішов! — думав про себе Чичиков. — Ач який дражливий».

— Ха, ха, ха! — не переставав генерал. — Ото осел! І спаде ж на думку вимога: «хай раніше сам собою з нічого дістане триста душ, тоді дам йому триста душ!» Та він же осел!

— Осел, ваше превосходительство.

— Ну, та й твоя ж штука почастувати старого мерцями! Ха, ха, ха! Я бог зна [що дав би], щоб подивитися, як ти йому піднесеш на них купчу. Ну, що він? Який він з себе? Дуже старий?

— Років з вісімдесят.

— І все ж підстрибує, бадьорий? До того ж він мусить бути і міцний, бо при ньому ж живе й ключниця?..

— Яка там міць! Порох сиплеться, ваше превосходительство!

— От дурень! Адже він дурень?

— Дурень, ваше превосходительство. Адже це божевільний зовсім.

— Одначе ж виїздить? буває в товаристві? держиться ще на ногах?

— Держиться, та з трудом.

— От дурень! Але міцний, одначе? Є ще зуби?

— Два зуби всього, ваше превосходительство.

— От осел! Ти, брат, не гнівайся… Хоч він тобі й дядько, але ж він осел.

— Осел, ваше превосходительство. Хоч і родич, і тяжко признаватися в цьому, але що ж робити?

Брехав Чичиков: йому зовсім не тяжко було признаватися, тим більше, що навряд чи був коли зроду в нього якийсь дядько.

— То, ваше превосходительство, відпустите мені…

— Щоб віддати тобі мертвих душ? Та за таку вигадку я їх тобі з землею, з житлом! Візьми собі все кладовище! Ха, ха, ха, ха! А старий, старий! Ха, ха, ха, ха! В яких дурнях буде дядько! Ха, ха, ха, ха!

І генеральський сміх пішов лунати знову по генеральських покоях[223].

Глава третя

— Якщо полковник Кошкарьов справді божевільний, то це непогано, — говорив Чичиков, опинившись знову посеред відкритих полів і просторів, коли все зникло і тільки лишилося саме небесне склепіння та дві хмари збоку.

— Чи ти, Селіфане, добре розпитав, де дорога до полковника Кошкарьова?

— Я, Павле Івановичу, зволите знати, тому що все порався коло коляски, то мені ніколи було; а Петрушка розпитував у кучера.

— От і дурень! На Петрушку, сказано, не покладатися. Петрушка пень, Петрушка дурний; Петрушка либонь і тепер п’яний.

— Та тут не таке мудре діло! — сказав Петрушка, напівобернувшись і дивлячись скоса. — Окрім того, що, з’їхавши з гори, взяти лугом, нічого більше й нема.

— А ти, окрім сивухи, нічого і в рот не брав? Хороший, дуже хороший! От уже, можна сказати, здивував красою Європу! — Сказавши це, Чичиков погладив своє підборіддя і подумав: «Яка одначе різниця між освіченим громадянином і грубою лакейською фізіогномією!»

Коляска почала тим часом спускатися. Відкрились знову луги й простори, всіяні осиковими гаями.

Тихо здригаючись на пружистих пружинах, обережно спускався далі непомітним косогором зручний екіпаж і нарешті помчав лугами повз млини, з легким гуркотом по мостах, з невеликим похитуванням по тряскому м’якушу низини. І хоч би один горбок або купка дали себе відчути бокам! Втіха, а [не] коляска. Вдалині мигтіли піски й швидко пролітали повз них кущі лоз тонкої вільхи й сріблястих тополь, б’ючи гілками Селіфана й Петрушку, що сиділи на козлах. З останнього щохвилини збивали вони картуз. Суворий служник зіскакував з козел, лаяв дурне дерево і хазяїна, який посадив його, та прив’язати