Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Зачинивши квартиру, я побігла швиденько в низ по сходам. Коротко об’яснивши що потрібно зробити він сказав що це можна буде утнути. Ми сіли в машину й поїхали. Біля Дарницького моста, на берегу, сидів старий дід. Вітя попросив його взяти човен не на довго. Дід був впертий, сказав, що йому вона треба і що це взагалі не оренда човнів. Сказав, щоб ми ушивалися звідси. Вітя, зітхнувши, дістав з гаманця двісті гривень й просунув діду в руку. 

– Човен дорожче коштує! – пробурчав він. 

Вітя дістав ще одну купюру номіналом в двісті гривень. 

– Тільки не довго. Щоб були тут через двадцять хвилин. Бо знаю я таких, як ви, – він махнув на нас рукою.  

Вітя був ладен вдарити його, але не став дивлячись на вік. Мені так здалося. 

Ми сівши в човен відправились подалі, де на мою думку було найглибше. 

Я взяла кільце з червоним у руку й почала його уважно вивчати. З роздумів мене вибив Вітя. 

– Плануєш його викинути? 

– Так велів Міша. 

– Раз він сказав, то знав про що говорить. 

Я поглянула на нього в останнє й кинула його у темні глибини Дніпра. Посидівши трішечки мовчки, ми поплили назад до берега. 

– Тебе додому завезти, чи ти ще хочеш кудись поїхати?  

Я завагалася. Мої думки суперечили одна одній. 

– А звози мене...  

Позаду мене голосно задзвеніли дзвіночки. Я різко обернулася. То був якийсь чоловік, років тридцяти, який прийшов взяти лате з зеленим бананом. Звичайно, того, що я хотіла, не могло бути. Я вдарила по столу і декілька крапель кави впали мені на руку. 

– А звози мене туди, звідки все почалось, – сказала я тоді йому. 

І він повіз. Ми дорогою знову стали в пробці. Але все таки приїхали на місце. 

– Що ти хочеш зробити? – запитав він мене тоді. 

– Зараз побачиш. 

Я почала збирати гілки й палки, які лежали всюди. Через деякий час ми розвели разом костер. Потім...  

Знову задзвеніли дзвіночки й я знову повернула голову назад. То зайшли дві дівчини взяти собі по паніні. Я надпила каву й знову поринула у спогади. 

Коли вогонь розгорівся на максимум, я вкинула туди щоденник Лєри. Він горів повільно, не зважаючи на високу температуру. Сторінки чорніли й перетворювались на попіл.  

– Це все? – запитав у мене якось хвилюючись Вітя. 

– Ще ні, – відказала я. 

– А що ти ще хочеш зробити? 

Знову хтось зайшов до кав’ярні. То була пара, яка взявши собі по лате пішла на вулицю. Сьогодні, як я бачу, по кав’ярнях ходить багато людей. Я зробила ковток кави. Знову задзеленчали дзвіночки, але я вже поверталася. Повільні кроки наблизилися до мене. Хтось поклав руку мені на плече. Моє сердечко забилося частіше. 

Я тоді дістала останнє колечко. Воно було таке саме, як і інші. Колір камінця відрізнявся від попереднього. Він був яскраво-зеленим. Глянувши на нього, я вкинула його в костер. Спочатку не було нічого. Нічого не відбувалося. 

– В тебе було ще одне? – запитав Вітя. 

Я ж просто кивнула не зводячи очей з вогню. 

– А чому ти його не викинула, як минуле...  

Костер зашипів і перефарбувався у колір камінця. Ми відскочили від нього якнайдалі. Потім стався маленький вибух, який був схожий звук на пшик. Навкруги трава, яка росла, посохла, а осипані часом коричневі голки з ялинок стали знову такі, наче це хтось обірвав їх і кинув на підлогу. І більше нічого.  

Лєра у своєму щоденнику писала так: Я чомусь починаю сумніватися, що у мене все вийде. Її душа в заточені пробула занадто довго. Навіть якщо кістки її лежатимуть поряд, нема гарантії того, що вона стане живою. Такою, якою була до смерті. Якби вона була тут хоча б трішки менше часу, все було б набагато простіше. Просто кинув камінець у вогонь і все, вона б з’явилася відразу. Така ж, як і була. Молода й прекрасна, а так...  Пройшло занадто багато часу. Не знаю. Як би там не було, я буду вхоплюватися за останній з шансів, аби вернути її до мене. А тепер, бувай щоденнику, в мене є ще купа роботи, і коли ми зустрінемось знову, я продовжу тебе писати. А поки лежи тут, у безпеці. 

Я чекала там довго, в надії, що в мене все вийде, що я зробила все правильно. І нічого. Пройшло забагато часу. Все було марно. А може то й не те, що я думала. Попросила завезти Вітю мене додому. Навіть не роздягнувшись, я упала на своє ліжко лице в подушку. Так і пролежала пів дня поки не приїхали Олена з батьками.  

З тих пір пройшло чимало часу. Минулого не повернути. Минуле змінити не можна. Скоріше за все, це одна з дівчат підійшла. Мабуть не правильну ціну назвали. Не відводячи очей від американо, я сказала: 

– Я наче вже заплатила. 

– Знаючи тебе, може й не заплатила, – відказав знайомий голос. – Мені піти в баристи перепитати? 

Я повернула різко голову і там стояв... Він. Вдягнутий у темно-синю куртку, чорну кофту та джинси. На ногах у нього були сірі кросівки. Я підскочила до нього, як навіжена. Я почала верещати від радості, як божевільна, плакала і цілувала його теплі щоки. Всі відвідувачі дивилися на нас чи то з подивом, чи то з цікавістю.