read-books.club » Сучасна проза » Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович 📚 - Українською

Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

75
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Професор Вільчур" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 89 90 91 ... 93
Перейти на сторінку:
це. Як же я можу не розуміти? Тільки змиритися із цим я не можу.

До кімнати увійшов Павліцький.

– Ну, як же моя дорога колега почувається? Не краще? – співчутливо запитав він.

– Ви знаєте, мені неприємно створювати вам клопоти, але, відверто кажучи, не зовсім добре. Цілком ймовірно, що останніми днями занадто багато працювала.

– Ах, це й моя вина! – вигукнув Павліцький. – Останніми днями я занедбав лікарню. Урочисто обіцяю виправитися. Але дуже шкода, що ви почуваєтеся себе погано, бо зараз буде оголошено танець котильйон.

Люція сумно посміхнулася.

– Мені дуже шкода, що не зможу приєднатися. Якщо ви будете такі ласкаві, то я б попросила розпорядитися запрягти наших коней.

Після недовгих церемоній Павліцький погодився і пішов зробити розпорядження.

За через чверть години, закутані в теплі бурки, вони вже сиділи в бричці. Ніч була темна. Залізні обручі коліс стукали по замерзлих грудках землі. Кучер, час від часу помахуючи батогом, безперервно поганяв коней, які і без того йшли добрим клусом.

Вони не промовили жодного слова. Тільки Кольський всунув руку в рукав бурки Люції і мовчки стискав її долоню.

У лікарні було темно. Лише мізерний вогник нічної олійної лампи тьмяно освітлював вікна лікарняної палати. Намагаючись ступати якнайтихіше, вони увійшли до передпокою і тут зняли бурки.

– На добраніч, – Люція простягнула руку.

Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але вона рішучим рухом відсторонилася.

– Ні, не треба… І завтра, будь ласка, їдьте.

Її шепіт звучав, здавалося, цілком природно, але в очах стояли сльози.

– Люціє, Люціє! – Кольський стиснув її руку.

– На добраніч. Візьміть лампу, я і в темряві потраплю до себе.

Увійшовши до кімнати, Кольський сів і задумався. Він занадто добре знав Люцію, щоб сумніватися, що вона легко змінить своє рішення. Та, зрештою, вислухавши її аргументи, зрозумів, що не зможе її переконати. Вона свідомо зробила божевільний вчинок, відмовляючись від щастя, прирекла його і себе на сіре безбарвне життя, на постійний відчай. Але він не міг знайти достатньо переконливих слів, досить красномовних аргументів, щоб відрадити її.

Він так і просидів залишок ночі, запалюючи одну цигарку за іншою, і думав над цією безнадійною ситуацією. Коли почало світати, він встав і почав збирати речі. Він мав виконати прохання Люції. Власне, він і сам розумів, що слід якнайшвидше виїхати. Після сніданку він піде до млина і попросить підвезти його до станції. Кольський не міг більше залишатися у цій кімнаті і, накинувши пальто, вийшов пройтися.

Повітря було холодне, а все навколо: дерева, паркани, дахи і земля – було вкрите густим сріблястим інеєм. На сході у блідій зелені неба яскравіли перші пурпурні промені. День обіцяв бути ясним і морозним. Кольський повернув до ставків. Вони ще не замерзли. Тільки біля берегів, на мілководді, як скло, виблискувала поверхня льоду. Він підійшов до краю другого ставка, а коли повернувся, побачив стовп диму над комином лікарні. Ймовірно, вже прийшла Донка й готує сніданок.

На ґанку він зустрівся з професором.

– Добрий день, пане колего, – привітав його Вільчур. – Прекрасний схід сонця. Я бачу, що й ви полюбляєте ранні прогулянки на самоті. Я стукав до вас, а потім зазирнув. Що це означає? Навіщо ви зібрали свої речі?

Кольський, не дивлячись на нього, відповів:

– Я вже мушу їхати. Терміново. Я занадто довго тут засидівся.

– Нема про що говорити. Я не пущу вас. Якщо йдеться про клініку, то не турбуйтеся, будь ласка. Зрештою, пан професор Добранецький зобов’язаний мені трохи подяки, і якщо я вас тут затримую, то він не може ображатися, тим більше що й по відношенню до вас у нього неоплачений серйозний моральний борг.

– Я все це знаю, але, на жаль, хоч мені тут так приємно, довше залишитися не можу.

Вільчур узяв його під руку.

– Гаразд, про це ми поговоримо пізніше. А зараз розкажіть мені, як ви там вчора веселилися у Павліцьких. Судячи з того, що повернулися ви рано, там було не дуже весело.

– Навпаки, – сказав Кольський. – Зібралося багато гостей, подали чудову вечерю, багато танцювали…

Вільчур придивився до нього уважно.

– А вираз обличчя у вас, колего, такий ніби не з балу повернулись, а з похорону.

Кольський ніяково усміхнувся і сказав:

– Може, ви й маєте рацію, професоре.

Вільчур кашлянув, і деякий час вони обидва мовчали. Кольський гарячково думав, чи не краще буде наперекір Люції зараз же відверто розповісти професорові про те, що сталося, щиро передати свою розмову з нею і попросити допомогти. Дорого йому коштувало змусити себе мовчати.

Першим заговорив Вільчур:

– Ви подивіться, як красиво сходить сонце. Тут, у прикордонних районах, навіть пізня осінь надзвичайно красива. У цьому свіжому повітрі легені дихають інакше, ніж в місті. Особливо старі легені.

Він зробив паузу і потім додав:

– І хоч у вас молоді легені, так просто я вас не відпущу.

– Але, пане професоре… – почав Кольський.

– Навіть немає про що говорити, – перервав його Вільчур. – Що це за порушення субординації? Ну, ходімо. Там уже, напевно, сніданок готовий.

У кімнаті Люції дійсно вже був приготований сніданок. Люція наливала молоко в кружки. Донка крутилася навколо столу.

Цілком невимушено Люція привіталася з Кольским, проте виглядала блідою.

– То як повеселилися у Павліцьких? – запитав Вільчур, цілуючи руку Люції.

Вона посміхнулася йому у відповідь.

– Ах, чудово, професоре. Псувало мені вечір лише те, що не було вас. Усі питали, чому ви не приїхали, а господарі були щиро засмучені. Справді я почувалася щасливою, слухаючи, як усі говорять про вас. Наступного тижня ми маємо поїхати туди обов’язково з вами…

Кольський краєчком ока з подивом, який важко було приховати, придивлявся до Люції. Вона поводилася навіть кокетливо. За сніданком зверталася тільки до професора, з посмішкою подавала йому хліб і масло, багато і жваво говорила.

Коли вже встали з-за столу, вона байдужим тоном звернулася до Кольського:

– Ви вже були у Прокопа і попросили коней?

– Ще ні, – опускаючи очі, відповів Кольський.

– Бо якщо ви хочете встигнути на поїзд, потрібно виїхати перед дев’ятою.

– Гаразд, я зараз піду до млина.

Вільчур кашлянув.

– Колега Кольський сьогодні ще не поїде. Я вмовив його залишитися: він мусить мені допомогти. Адже у нас сьогодні дві серйозні операції, а я сумніваюся, що Павліцькому після балу захочеться заїхати до нас. Напевно, він втомлений і вилежується в ліжку.

На це ніхто не відреагував.

У приймальні вже зібралися пацієнти. Їх було небагато. Три баби, закутані в товсті хустки, один литовець з Бервінт і двоє дітей з грижами з Нескупи. Крім них, був ще рудий Віталіс, наймит з млина, який вранці послизнувся і, падаючи, вивихнув ногу.

До дванадцятої години Вільчур і Люція прийняли всіх пацієнтів. Кольський в операційній ще був зайнятий складанням важкого перелому руки однієї з пацієнток. У неї було слабке серце, тому операцію довелося проводити без наркозу. Час від часу лунали крики оперованої.

Професор зняв халат і, миючи руки, сказав:

– Зайдіть до мене зараз, панно Люціє. Дещо вам покажу.

– Що? – вигукнула вона. – А, здогадуюся. Вчора ж мала би прийти посилка із закупленими апаратами.

– Так, посилка справді прийшла, – підтвердив Вільчур. – Але крім неї, я отримав ще дещо. Щось дуже цікаве.

– Справді я заінтригована.

– Ви знаєте, коли

1 ... 89 90 91 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"