Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

правоохоронцям, ні журналістам. Чоловіки, жінки, навіть ватаги підлітків невтомно шукали Тіну днями, тижнями, не звертаючи уваги на поліцію та телебачення. Усі родичі й друзі робили все можливе. Єдиний, хто відбувся лише кількома телефонними дзвінками, це Ніно. І то тільки для того, аби наголосити на власній непричетності, адже до зникнення дівчинки він, мовляв, уже передав її Енцо та Ліні. Але мене це не здивувало: він був із тих дорослих, що поводяться гірше за дітей. Такі, коли бавляться з дитиною, а та випадково падає й розбиває коліно, думають тільки про одне: аби їх не звинуватили. Та до нього нікому не було діла, уже через кілька годин ми взагалі про нього забули. Енцо з Лілою найбільше сподівалися на допомогу Антоніо, який вже вкотре відклав від’їзд до Німеччини для того, щоб розшукати Тіну. Він зробив це заради дружби, а ще – на наше превелике здивування – за наказом Мікеле Солари.

Солари доклали чи не найбільше зусиль до пошуків дівчинки, і, варто зазначити, виставляли це напоказ. Хоч їм було добре відомо, що Ліна зустріне їх вороже, одного вечора вони явилися до неї додому, щоб від імені всієї громади заприсягтися, що зроблять усе можливе, аби повернути Тіну батькам живою і здоровою. Ліла стояла перед ними як укопана, нічого не чуючи і не бачачи. Енцо пополотнів, як стіна, врешті закричав, що його дитину викрали вони самі. Він сказав це тоді й повторював пізніше за багатьох обставин, викрикував повсюди: Солари викрали в них Тіну, бо вони з Лілою відмовлялися платити їм відсоток від прибутків «Basic Sight». Енцо навмисне це робив, щоб спровокувати когось і вилити на того свою злість. Але ніхто на це не наважувався. І того вечора не наважилися навіть брати Солари.

– Ми розуміємо твій біль, – промовив Марчелло, – якби в мене викрали Сильвіо, я б теж збожеволів, як ти зараз.

Зачекали, поки хтось заспокоїть Енцо, і пішли. Наступного дня прислали своїх дружин, Джильйолу та Елізу, провідати вбитих горем батьків. Їх зустріли хай і прохолодно, але вже не так вороже. Із часом Солари стали діяти активніше. Напевно, саме вони організували щось на кшталт облав на вуличних торговців, які зазвичай виставляли свої ятки під час свят, а також на місцевих циганів. І, без сумніву, саме вони нацькували людей на бунт проти поліції, коли та приїхала з увімкненими сиренами спершу по Стефано, у якого тоді стався перший інфаркт, і його забрали до лікарні, потім – по Ріно, якого відпустили за кілька днів, і нарешті – по Дженнаро, який плакав і клявся, що любив сестричку понад усіх на світі і нізащо б не завдав їй шкоди. Окрім того, не виключено, що саме за вказівкою Солар біля початкової школи встановили чергування, під час якого виявили нібито педофіла, який до того існував лише в людській уяві та вуличних байках. Схопили й відлупцювали хирлявого чоловічка років тридцяти, що постійно крутився біля шкільних дверей, хоч не мав дітей, яких треба приводити чи забирати. Йому вдалося вирватися, але розлючена юрба гналася за ним до самого скверу. Там його, напевне, забили б до смерті, якби чоловік не зізнався, що він журналіст «Іль Маттіно», що ганяється за гарячими новинами.

Після того епізоду район став заспокоюватися, жителі поступово повернулися до звичних буднів. Оскільки слідів Тіни так і не знайшли, із часом основною стала версія, що її переїхала вантажівка. У це вірили ті, кому врешті набридло даремно шукати, а разом із ними – поліція та журналісти. Увагу перемкнули на місцеві будівельні майданчики і довго там товклися. Якраз у той період мені довелося знову зустрітися з Армандо Ґальяні, сином моєї колишньої викладачки з ліцею. Він на той час уже покинув медицину, а коли не пройшов до парламенту на виборах 1983 року, став журналістом і працював у доволі агресивному стилі на одному з приватних незалежних телеканалів. Я знала, що його батько помер приблизно рік тому, а мати жила у Франції й теж не могла похвалитися міцним здоров’ям. Армандо попросив, щоб я відвела його до Ліли. Я пояснила, що та недобре почувається, але він наполягав, і я вирішила їй зателефонувати. Ліла довго не могла пригадати, хто такий Армандо, але врешті погодилася з ним зустрітися, хоча до того ні разу не розмовляла з жодним журналістом. Армандо пояснив, що готує репортаж про стан міста після землетрусу і під час одного з візитів на будівельні майданчики почув розповідь про пошкоджену вантажівку, яку швиденько підрихтували після якогось неприємного випадку. Ліла його спокійно вислухала, а потім сказала:

– Ти все вигадав.

– Кажу, що чув.

– Тобі начхати на вантажівку, на будівництво і на мою доньку.

– Ти мене ображаєш.

– Ні, тільки збираюся. Лікар із тебе був нікудишній, революціонер – також, а тепер і журналіст вийшов нікудишній – справжнє лайно. Геть із мого дому!

Армандо насупився, мовчки кивнув Енцо і пішов. Уже надворі сказав, що йому дуже шкода. Пробурмотів: «Навіть таке страшне горе її не змінило! Поясни їй, що я тільки хотів допомогти». Потім узяв у мене довге інтерв’ю, і ми попрощалися. Мене вразило його добре ставлення, уважність у словах та поводженні. Напевно, нелегко йому було і в буремні роки Надиної юності, і після розлучення з дружиною. Але тепер він, здається, перебував у чудовій формі. Йому вдалося перетворити на болючий цинізм свій колишній сарказм того, хто знає все про правильний антикапіталістичний напрям.

– Італія перетворилася на вигрібну яму, – сказав він сумно, – а ми всі опинилися на її дні. Якщо поспілкуєшся з іншими, то побачиш, що порядні люди давно це зрозуміли. Як же мені шкода, Елено, як шкода! У робітничих спілках повно чесних людей, але в них забрали віру в краще майбутнє.

– Що змусило тебе взятися за це ремесло?

– Те саме, що змусило й тебе.

– Що ти маєш на увазі?

– Від того часу, як я втратив усе і мені немає за чим сховатися, я зрозумів, що люблю славу.

– А хто тобі сказав, що я люблю славу?

– Достатньо лише порівняти тебе і твою подругу. От вона славу точно не любить. Мені шкода, адже слава – це ресурс. Вона змушує бути уважними до себе і своїх речей. Ліна – не марнославна, тому й втратила дочку.

Якийсь час я слідкувала за його творчістю, у нього непогано виходило. Саме він розшукав напівспалений каркас старої вантажівки в районі Червоних мостів і саме він пов’язав його зі зникненням Тіни. Ця гіпотеза наробила багато галасу, про неї писали в загальнонаціональних газетах, і кілька днів тільки про неї й говорили. Потім виявилося, що та стара машина не мала жодного стосунку до зниклої дівчинки. Ліла сказала мені:

– Тіна – жива,