Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Усі в палаті притихли, чекаючи, що скаже Соколов. Лейтенант Федюнін, витягнувши шию, не кліпаючи дивився на нього. Гераскін схопив себе за підборіддя, не помічаючи, що вимастив руку маззю. Стременний сидів нерухомо, поклавши на коліна руки, і уважно слухав.

— А потім, — збентежено, трохи затинаючись, сказав Соколов, — якось вночі мене вивели у двір, поставили біля стіни сарая, навели на мене автомат і сказали: або ти зараз помреш, або відчиниш скриню. — Соколов повернувся до Стременного: — Ну, я й подумав, товаришу підполковник, — біс з ними, з грішми!.. Все одно вони їм користі не принесуть… а мене вб'ють ні за що.

— І ви їм відчинили? — запитав Стременний.

— Так, відчинив. А ви звідки знаєте? — Соколов здивовано глянув на нього.

— По-перше, тому, що ви живі, — відповів Стременний під загальний сміх. — А по-друге, я цю скриню сьогодні бачив на власні очі. Я й подумав: якщо вона ціла, то, може, й ви живі…

— Судіть мене як хочете, товаришу підполковник… — покірно схиливши голову, сказав Соколов, — я, звичайно, винен… Але подумайте самі, я загинув би, а скриню все одно зламали б…

Поранені мовчки перезирнулися. Кожен по-своєму розцінював вчинок Соколова.

— І справді, — сказав хтось півголосом, — якби там секретні документи були… А то гроші. Не гинути ж через них людині.

Соколов з вдячністю глянув у той куток, звідки прозвучали ці слова.

— А потім вони мене відправили в тюрму, — сказав він, знову повертаючись до Стременного. — Тут, на околиці міста. Пробув я там до останніх днів. Сьогодні вночі нас несподівано підняли, построїли і посадили в ешелон. Я зрозумів, що, очевидно, наші почали наступ. Вирішив тікати… Коли поїзд переїжджав через міст, стрибнув униз… Помітили… Стали стріляти… Поранили… Але мені пощастило заховатися в прибережних кущах. А потім я повернувся. От і все.

— Все, кажете? — задумливо перепитав Стременний.

— Все.

В палаті на хвилину стало зовсім тихо. Двері злегка прочинилися, і в щілину просунулася лиса голова Мединського:

— Товаришу підполковник, вас просять!

— Зараз іду! — сказав Стременний і вийшов з палати.

Він пробув за дверима не більше хвилини і повернувся назад, здавалося, чимось заклопотаний.

Соколов це помітив одразу.

— Що сталося? — запитав він.

— Неприємна історія, — відповів Стременний, походжаючи між ліжками. — Ну, та це потім. То на чому ми зупинилися?

— Ні на чому. Я все розповів. Більше додати нічого. — Соколов подивився на Стременного спокійним, довірливим поглядом. Тільки ліва рука його то судорожно стискувалася, то розтулялася, мнучи складки ковдри і видаючи приховану тривогу.

Раптом погасло світло. В палаті стало зовсім темно.

— Двигун зіпсувався, — почувся голос вусатого солдата.

— Моторист, мабуть, заснув, — насмішкувато процідив Гераскін.

— Пального не вистачило!

Поранені засміялися.

Стременний вийшов у коридор, так само темний, як палата, і крикнув:

— Чому немає світла?

Чийсь голос йому відповів:

— Зараз дізнаємось!

— Принесіть сюди гасову лампу!

— Єсть! Зараз!

За дверима почулися чиїсь квапливі кроки. Хтось, гупаючи підборами, швидко спускався по сходах, хтось піднімався. Блимнула смужка світла і тут же зникла.

— Сюди, сюди, — сказав Стременний якійсь людині, що йшла коридором. — Що у вас в руках? Лампа?.. Засвітіть же її! Сірників немає? І в мене теж… — Він повернувся в палату, людина з лампою залишилася біля дверей. — Товаришу Соколов, у вас є сірники?

— Нема, — відповів Соколов. — Я не палю.

— У кого є сірники?

— Візьміть, товаришу підполковник, — сказав Гераскін і в темряві простягнув коробку Стременному.

Стременний взяв сірники, але тут же впустив їх на підлогу.

— От досада! — розсердився він. — Десь біля вас, Соколов, упали сірники?

— Ні, — відповів Соколов. — Здається, вони впали біля сусіднього ліжка.

— Ви чуєте? — звернувся Стременний до людини, яка стояла у дверях.

— Чую, — відповів чоловічий голос.

— Що ви чуєте?

В дверях мовчали.

— Що ви чуєте? — повторив Стременний наполегливіше і голосніше.

Чоловік, який стояв у дверях, кашлянув і сказав повільно й сипло:

— Чую голос бургомістра міста Блінова…

— Світло! — крикнув на всю силу легенів Стременний.

— Світло! — закричав у коридорі Мединський.

Але в ту ж мить Соколов схопився з ліжка і метнувся до вікна. Він уже встиг вибити раму, коли Стременний схопив його і повалив на ліжко, притиснувши всім своїм важким тілом.

Спалахнуло світло і освітило двох людей, що боролися на ліжку. Поранені посхоплювалися з місць, щоб прийти на допомогу Стременному, але в цьому вже не було потреби. Соколов лежав, міцно сповитий простирадлом, зав'язаним на його спині вузлом.

На порозі кімнати з'явилася нова людина, — фотограф Якушкін з гасовим ліхтарем. Він повільно, в напруженому мовчанні підійшов до Соколова і схилився над ним.

— Пізнаєте мене, пане Блінов? — неголосно запитав він. — Я фотограф Якушкін. Ви у мене фотографувалися…

— Це брехня, брехня! — прохрипів Соколов, намагаючись вирватися з простирадла.

У дверях з'явився Воронцов. Він повільно пройшов між ліжками, вийняв з кишені фотографію і показав її Соколову:

— Подивіться, пане бургомістр… Ви, безперечно, впізнаєте себе.

Поранені, схопившись із своїх ліжок, вже більше не лягали. Вусатого солдата трясло, мов у лихоманці. Він стояв біля ліжка Соколова і вимагав, щоб йому дали автомат розстріляти зрадника. Лейтенант скрипів зубами — він не міг простити собі того, що повірив розповіді Соколова і навіть співчував йому. Гераскін раптом вирвався вперед, навалився на Соколова і заніс кулак…