Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

є більшими за своїх предків, що жили 30 мільйонів років тому. Видові селекціонери заперечують ідею, що це збільшення розмірів відбувалося завдяки послідовній індивідуальній перевазі: вони не вважають, що ця тенденція скам’янілостей свідчить про послідовний більший успіх великих особин усередині виду порівняно з маленькими. На їхню думку, усе було інакше. Колись існувало багато видів — видофонд. Деякі з цих видів мали середні розміри тіла, тоді як інші були маленькими (можливо, тому, що в одних видів найкраще почувалися великі особини, а в інших — маленькі). Імовірність вимирання видів із великим розміром тіла була меншою (або вищими були шанси на відбрунькування нового виду, схожого на них самих), аніж для видів із маленьким розміром тіла. На думку видового селекціонера, хоч що б відбувалося всередині виду, тенденція до збільшення розміру тіла, яку можна побачити, вивчаючи скам’янілості, була наслідком сукцесії (безперервного ряду) видів із прогресивно більшим середнім розміром тіла. Можливо навіть, що в більшості видів відбір сприяв меншим особинам, однак скам’янілості все ще могли демонструвати тенденцію до збільшення розміру тіла. Іншими словами, міжвидовий відбір міг сприяти меншості видів, у яких перевага віддавалася більшим особинам. Саме таку думку висловив (як було загальновизнано, у дусі адвоката диявола) видатний теоретик неодарвінізму Джордж К. Вільямс ще задовго до появи на сцені сучасних видових селекціонерів.

Можна сказати, що тут і, можливо, в усіх надуманих прикладах видового відбору ми маємо не стільки еволюційну, скільки сукцесійну послідовну тенденцію на кшталт тенденції в бік збільшення рослин у міру того, як клаптик голої землі послідовно колонізується дрібними бур’янами, більшими травами, чагарями й, нарешті, зрілими лісовими деревами, що живуть у рівновазі з навколишнім середовищем. У будь-якому разі, називаєте ви цю тенденцію сукцесійною чи еволюційною, видові селекціонери цілком можуть мати слушність, вірячи, що саме з такою тенденцією вони як палеонтологи часто стикаються при вивченні послідовних шарів скам’янілостей. Але, як я вже говорив, ніхто не має на увазі, що міжвидовий відбір є важливим поясненням еволюції складних адаптацій. І ось чому.

У більшості випадків складні адаптації притаманні не видам, а окремим особинам. Види не мають очей і сердець — їх мають особини всередині них. Якщо вид вимирає через поганий зір, це переважно означає, що кожна особина всередині цього виду померла через поганий зір. Якість зору є властивістю окремих тварин. Про які ж властивості можна сказати, що вони притаманні саме виду? Це властивості, що впливають на виживання та розмноження виду способами, які не можна звести до суми їхніх впливів на виживання та розмноження особини. У гіпотетичному прикладі з кіньми я висловив думку, що меншість видів, усередині яких відбір сприяв більшим особинам, вимирали менш імовірно, ніж більшість видів, усередині яких відбір сприяв меншим особинам. Але це твердження є доволі непереконливим. Важко уявити причини, з яких життєздатність виду слід відділяти від суми життєздатностей окремих його представників.

Кращий гіпотетичний приклад властивостей на рівні виду буде таким. Припустімо, що всередині якогось виду всі особини ведуть однаковий спосіб життя. Усі коали, наприклад, живуть на евкаліптових деревах і харчуються лише евкаліптовим листям. Вид на кшталт цього можна назвати однорідним. Інший вид може охоплювати розмаїття особин, що ведуть різні способи життя. Кожна особина може бути так само спеціалізована, як окремо взята коала, але вид загалом характеризується розмаїттям харчових звичок. Одні представники цього виду харчуються виключно евкаліптовим листям, другі — виключно пшеницею, треті — виключно ямсом, четверті — виключно шкіркою лайма і т. д. Назвемо цей другий тип виду неоднорідним. Тепер, мені здається, нескладно буде уявити обставини, за яких однорідний вид вимер би ймовірніше, ніж неоднорідний. Koали цілковито залежні від запасів евкаліпту, і евкаліптова пошесть, аналогічна голландській хворобі в’язів, покінчила би з ними. З іншого боку, деякі представники неоднорідного виду пережили б будь-яку конкретну пошесть кормових рослин, після чого вид зміг би продовжити своє існування. Легко також повірити, що неоднорідний вид імовірніше відбруньковує нові, дочірні види, ніж однорідний. Тут, мабуть, і можна було б знайти приклади справжнього відбору на видовому рівні. На відміну від короткозорості чи далекозорості, «однорідність» і «неоднорідність» є справжніми властивостями видового рівня. Проблема в тому, що приклади таких властивостей видового рівня є поодинокими й дуже розрізненими.

Існує цікава теорія американського еволюціоніста Еґберта Лі, яку можна інтерпретувати як приклад справжнього відбору на рівні видів, хоча вона була запропонована ще до того, як у моду ввійшла фраза «міжвидовий відбір». Лі цікавився одвічною проблемою — еволюцією «альтруїстичної» поведінки в індивідів. Він абсолютно правильно усвідомив, що якщо індивідуальні інтереси конфліктують із видовими, то перші — короткострокові інтереси — мають превалювати. Ніщо, здається, не здатне завадити поступу егоїстичних генів. Але Лі висунув цікаве припущення. Мають існувати якісь групи аби види, всередині яких найкраще для індивіда доволі значною мірою збігається з найкращим для виду. А також мають існувати інші види, всередині яких інтереси індивіда випадковим чином особливо сильно відхилилися від інтересів виду. За інших рівних умов види другої категорії цілком могли би вимерти з більшою ймовірністю. Тоді якась форма видового відбору могла би сприяти не індивідуальній самопожертві, а тим видам, усередині яких від індивідів не вимагається жертвувати власним добробутом. Тоді б можна було побачити еволюцію очевидно неегоїстичної поведінки індивідів, бо видовий відбір сприяв би тим видам, усередині яких власні інтереси індивідів найкраще задовольняються їхнім очевидним альтруїзмом.

Мабуть, найприголомшливішим прикладом справжньої властивості видового рівня є статевий спосіб розмноження порівняно з безстатевим. З причин, заглиблюватись у які тут я не маю можливості за браком місця, існування статевого розмноження є для дарвіністів великою теоретичною головоломкою. Багато років тому Р. А. Фішер, зазвичай ворожий до будь-яких ідей відбору на рівнях вище окремого організму, був готовий зробити виняток для особливого випадку — статевого розмноження як такого. Він стверджував, що види зі статевим розмноженням з причин, у які я знову не заглиб­люватимусь (вони не такі очевидні, як можна було б подумати), здатні еволюціонувати швидше за види з безстатевим розмноженням. Еволюціонують саме види, а не окремі організми — говорити про еволюцію організму неправильно. Відповідно, Фішер вважав, що саме відбір на видовому рівні є почасти відповідальним за факт такого поширення статевого розмноження серед сучасних тварин. Але якщо так, то ми маємо справу з випадком однокрокового, а не накопичувального відбору.

Згідно з цим аргументом, безстатеві види, коли вони виникають, мають тенденцію до вимирання, бо не еволюціонують достатньо швидко, аби не відставати від змін навколишнього середовища. Види ж зі статевим розмноженням не демонструють схильності вимирати, бо здатні еволюціонувати достатньо швидко, аби не відставати. Тому ми й бачимо навколо здебільшого види зі статевим розмноженням. Однак «еволюція», темпи якої варіюють між цими двома системами, є, ясна річ, простою дарвінівською еволюцією шляхом накопичувального відбору на індивідуальному рівні. Видовий відбір, як він тут описаний, є простим однокроковим вибором між двома властивостями — безстатевим і статевим розмноженням, повільною і швидкою еволюцією. Механізми статевого розмноження: статеві органи, статева поведінка, техніка статевого поділу клітин — усе це, мабуть, було зведено разом стандартним, дарвінівським накопичувальним відбором низького рівня, а не міжвидовим відбором. У будь-якому разі, як це буває, сучасні вчені одностайно виступають проти старої теорії, що статеве розмноження