Читати книгу - "Четверо в яхті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що? Що ми не заблудилися? — Бальбінський засміявся. — У нас, етнографів, свої засоби. Я тебе дуже уважно слухав і намагався зорієнтуватися на місцевості. Не таке вже складне діло, навчу тебе колись…
Вони пішли алейкою. Все навкруги було зовсім іншим, ніж в ту страшну ніч!
Правда, і тепер ця сторожка була трохи загадковою. Незважаючи на сонце, спеку, світло і живі радісні барви дерев, садиба справляла якесь незвичайне враження.
Ось як це виглядало вдень. Подвір'я — щонайбільше тридцять метрів завширшки. Праворуч будинок, оточений кількома старими дубами і одною напівзгнилою осикою. Чорні балки, навхрест вмуровані в цеглу, викришилися. Звичайно, не лишилося й сліду від дверей, віконних рам, навіть одвірків. Порожньо зяяли віконні провалля, в їх півтемряві видно було зруйновані печі, що купою цегли підіймалися з обох боків внутрішньої стінки. Кілька поколінь осик встигло вже вирости навкруги, більш живучі росли просто в хаті, вихиляючи з вікон довгі бліді стебла.
Перед вікнами колись були клумби. Тепер тут буяла кропива. Величезні, на зріст людини, зарості цього бур'яну перед будинком майже зовсім затоплювали своєю чорною зеленню кущі здичавілих троянд і бузку.
Ліворуч стояли дві цегляні господарські будівлі, теж без дверей, навіть без дахів. Там осика показала, на що вона здатна! Цілі легіони струнких осик п'ялися до сонця, розкидаючи над стінами свої крони. Подвір'я теж було затоплене наймолодшим, тогорічним поколінням осик, що не досягало ще й колін, але було густе, з по-дитячому великим нерухомим листям.
Андрійко стояв поряд з Бальбінський, занімівши від власних почуттів, в яких найбільше було суму, немовби осінь уже завітала на землю.
Тихо. Не чути ні птахів, ні бджіл. Тільки легенький вітерець колихав осикове листя, і воно шелестіло, наче сипалися на землю сторінки розірваної книги.
— Ну, Шерлок Холмс! — сказав нарешті Бальбінський. — От ми на місці. Починай своє слідство.
Андрійко переступив з ноги на ногу. Тепер, коли здійснилось його бажання, хлопець не знав, з чого починати.
— Це ж тут твоє «ядро темряви», — говорив Бальбінський. — Ну, давай досліджувати. Де ти чув свого невидимого переслідувача?
Це було праворуч, біля житлового будинку. Андрійко чув кроки, звичайні людські кроки, наче хтось ішов по рівній, добре знайомій дорозі. Чув ці кроки біля самого будинку. Він бачив тепер, що будинок потопав у зелені осик і кропиви. Але нічого не говорило про те, що хтось пробирався крізь зарості…
Може, примарилось йому в той дивовижний передсвітанковий час? Хлопець одвернувся, глянув на стежку, якою тікав уночі. Він нічого не розумів.
— Ходімо! — Бальбінський злегка підштовхнув його. — Де ти стояв тоді?
— Приблизно тут, — прошепотів Андрійко.
— А ці кроки?..
— Там, — показав він на дім.
— Було темно?
— Так. Місяць уже майже зайшов. Великі тіні на подвір'ї. Небо за деревами трохи світлішало.
— Цікаво. Може, ти просто в темряві не помітив того, хто йшов?
— Сам не знаю. Може, мені все це привиділось?
— Я ж тобі зразу казав! Чому ти подумав про це тільки тепер?..
— Бо… ці зарості. — Андрійко показав на будинок і хащу біля нього. — Я не чув, щоб хтось пробирався, кроки були такі, наче хтось просто йшов по рівній землі…
— А… — пан Бальбінський махнув рукою. — Це ще не доказ. Ходімо ближче.
Вони пішли. Стежка, яка вела їх досі, тут уривалася, наче відрізана ножем. Насилу дісталися через зарості кропиви до зруйнованого ґанку.
Тільки тут починався справжній осінній сум. Дах і стіни збереглися, тому всередині панувала своєрідна зеленувата темрява. Біля вікон, на підлозі з'явилися перші подушечки моху. Підлога зовсім прогнила, і коли Бальбінський ступив за поріг, його нога занурилась до кістки в порохно. З сусідньої кімнати почулося заклопотане попискування: то тікала перелякана сім'я пацюків.
Заходячи всередину, Бальбінський кілька разів махнув палицею, і вона вкрилася шаром м'якого, сірого павутиння, яке густо затягнуло вхід. І ця друга кімната була порожня. Досить було глянути на те, що залишилося від підлоги, щоб переконатися, що тут роками не ступала людська нога.
Вони заглянули ще в третю і четверту кімнати. І там була така ж пустота, порохно, павутиння.
— Може, на горищі? — спитав Бальбінський.
Вийшли на подвір'я. Не видно було ні сходів, ні драбини. Бальбінський раптом схопив Андрійка і, мов дитину, поставив собі на плечі. Хлопець побачив чорний отвір горища, затягнутий товстим шаром павутиння, в якому, наче засохлий листочок, висів мертвий метелик.
— Ну? — спитав Бальбінський.
— Ні, нічого тут немає! — Андрійко опинився на землі. — Ну й силач ви! — сказав він, задираючи з подивом голову.
— Скоріше це ти кволий. А підвали?
Але підвалів тут взагалі не було. Вони зайшли ще в хату, тупотіли ногами по трухлій підлозі, легіони мокриць і павуків у паніці тікали з усіх щілин, але замість підвалу під підлогою була тільки двадцятисантиметрова пустота, ідеальний притулок для мишей і пацюків.
Андрійко зиркнув через вікно. Там одразу починався ліс: низенькі напівзасохлі вишеньки, далі буйні берізки і осики. Трава була висока, ніяких слідів людини.
Вийшли на подвір'я. Після спертого вологого повітря мертвого будинку подих вітерця, сповнений запахом розігрітої смоли, здавався чудовим.
— Тепер до будівель, — сказав Бальбінський.
Андрійко похитав головою.
— Це мені привиділося. Не варто гаяти часу.
Бальбінський уважно глянув на нього.
— Ну, як хочеш… Можемо вернутися. Тільки щоб ти мені більше не докучав з цим «ядром темряви».
— Ні, ні… тепер я бачу…
І, справді, побачив. Глянув на будинок, потім раптом скочив.
— Що з тобою? — вигукнув Бальбінський.
Андрійко вже був біля входу.
— Подивіться! — крикнув він.
І рушив біля самої стіни. Кущі не доходили до стін, залишаючи досить широкий простір, де вільно могла пройти людина.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Четверо в яхті», після закриття браузера.