Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Сьогодні ж перевірте апаратуру. Запрограмуйте радіус дії «С-17» на двісті кілометрів. Точні координати об’єкта я вам скажу. Двісті кілометрів — цього вистачить. У визначеному нами районі атаки населення небагато, якихось сто двадцять тисяч чоловік, враховуючи три невеликі приморські міста. Простежте, Шумер, щоб бактерії не сягнули за радіус. Зайві жертви нам не потрібні. Через дві-три години після атаки ми пошлемо ультиматум світові. Над текстом поміркуємо зараз же, не відкладаючи…

В цю саме мить дим доконав мене. Я голосно чхнув. Білобровий комендант оглянувся.

— Що це? — насторожився Шумер.

Фрейлейн Труда засміялася і щось проговорила, здається, що в Шумера не все гаразд із нервами. Та я вже не слухав її. Звиваючись вужем, повз у темінь, напружував м’язи, щоб скоріше залишити позаду освітлені вічка-ілюмінатори.

Щока відчувала прохолоду бетону. Я вкрай знесилився, ще хвилину тому ладен був припинити мандри в лабіринті стін і поспішати до Загбі. Але тепер про це не думав. І забув про втому. Тільки серце стукотіло тривожно. Я лежав у стіні кабінету Брендорфа.

У слабкому зеленкуватому світлі, що лилося в залу з акваріума, вимальовувалися обриси пальми. Риба сновигала у воді, кидала на стіни блукаючі тіні. Під пальмою білів стіл. До нього — якихось десять кроків. А в столі, в шухляді…

Здавалося, крізь стільницю я не тільки бачу отой сріблясто-металевий шмат трубки, а навіть відчуваю його вагу на своїй долоні. Стіл звабливо маячів перед очима, не давав думати ні про що інше. В мене під носом проступив піт, а всередині все вібрувало, як струна, що ось-ось обірветься.

Я видавив пластиковий щиток і висунувся з стіни в моторошну тишу. Килим поглинав кроки. Наблизившись до стола, я щосили потягнув на себе ручку шухляди. Шухляда не висувалася. Смикнув ще кілька разів і зрозумів, що під білою поверхнею стола, яка створювала ілюзію легкості, приховано недоступну мені твердість металевого сейфа.

Я повільно задкував до стіни.

Вмить у залі засвітилися тисячі сонць, поглинули зеленавий присмерк. Із стелі на мене упав ясний день. У сліпучім світлі я побачив Брендорфа. Він стояв на порозі розчинених дверей.

— Як ти сюди потрапив? — постать Брендорфа погрозливо наступала на мене. На смаглявім обличчі ворушилися сиві вуса, колючі очі протинали наскрізь.

Тепер я добре знаю, що людина в безвиході часом здатна на таке, до чого нізащо не додумається за звичайних обставин. Напевно, тут вступають у дію якісь досі не віднайдені механізми мозку. Чим же інакше пояснити мою поведінку в ті секунди? Далі все відбувалося так, неначе я тільки й чекав появи штандартенфюрера.

Він наближався, застібаючи на грудях кольоровий, із шовку, халат.

— Хто тебе сюди впустив?

— Сам прийшов, — сказав я. — Прийшов при повному розумі і розмовлятиму з вами як нормальна людина. Не вірите? Будь ласка, можу назвати імена он тих, на портретах: Борман, доктор Менгеле, а посередині — ваш батько.

Брендорф ухопився за стовбур пальми, губи беззвучно ворушилися. Почуте так його вразило, що він, здається, навіть забув про загадковість моєї появи в кабінеті. Замість зловісної й таємної постаті в чорнім мундирі з дивовижними в наш час регаліями, переді мною стояв такий собі підстаркуватий, нічим не примітний чоловік у барвистому халаті, з «мішками» під очима. Я не дав йому оговтатись.

— Кносе обдурив вас. Я не вмикав пульсатора. Просто Кносе навчив мене вдавати з себе «категорію мінус два». От я і вдавав, як міг.

— Кносе? Ти сказав — Кносе? — Брендорф аж нахилився вперед. — Ну, хлопче…

— Сеньйоре, доки ми будемо розбалакувати, Ларсен встигне втекти звідси з контейнером.

Мовивши це, я точно влучив у ціль. Обличчя Брендорфа набуло синюватого відтінку, засмаглі пальці вхопили мене за плечі.

— Що? Хто тобі сказав про контейнер? Де ти бачив Ларсена?

Я назвав усіх, кого бачив у кімнаті, повній тютюнового диму. Сказав, що вони радяться там і вже домовилися переправити з Ларсеном один контейнер на якусь військову базу. Виклавши Брендорфу те, що чув, я змовчав лише про операцію, намічену змовниками в ніч з 10 на 11 серпня, і доточив напівправду власною кінцівкою:

— Ларсену наказано залишити контейнер на базі і навзамін отримати там чек на кільканадцять мільйонів доларів. Затим він перебереться до Австралії, туди ж прилетять Кносе, фрейлейн Труда і Шумер.

Відштовхнувши мене, Брендорф підбіг до стола. Та щось його зупинило. Він оглянувся.

— Ти занадто багато знаєш, хлопче… Але поки що до тебе лише три запитання. Якого біса Кносе наплів про пульсатор?

— Запитайте про не в нього. Я не знаю.

— Гаразд, Чому ж ти признався мені про його витівку?

— Щоб насолити Кносе. Він негідник.

— Так… А навіщо розказав мені про розмову в кімнаті Кносе?

— Щоб завдати прикрощів вам. Для мене що ви, що Кносе — однаково.

— Хвалю за відвертість, — кисло посміхнувся Брендорф. — Я вже казав: ти мені подобаєшся. Що ж, зараз усе перевіримо!

Він заклацав перемикачами.

— Гертруда Вурм! Гертруда Вурм! Фрейлейн Труда!..

Мовчання.

— Шумер! Алло, інженер Шумер! Вольфганг Шумер, сто чортів!..

Знову мовчання.

Штандартенфюрер опустився в крісло. Сухо клацнув ще один перемикач.

— Кносе! Говорить Брендорф. Відповідайте!

Кілька секунд тиші — і раптом з динаміка роблено-бадьорий голос:

— Слухаю вас, штандартенфюрер! Пробачте, в мене завжди міцний сон…

— Теодор Кносе! Як ви сміли від’єднати мікрофон, всупереч інструкції? Що це означає? Чи не вважаєте ви часом, що на вас інструкції не поширюються і розмови у вашій кімнаті не підлягають контролю? Поясніть!

— Не розумію, штандартенфюрер.