Читати книгу - "Замогильні записки"

своєї брошури; я вважав її ліками, які треба буде ужити, якщо країну охопить анархія. Сьогодні ми пишемо інакше – привільно розташувавшись у своїх кабінетах і побоюючись щонайбільше нападок газетярів, а тоді я замикався на ніч у своїй спальні, ховав рукопис під подушку, а на нічний столик клав пару заряджених пістолетів: ці дві музи охороняли мій сон. Твір мій існував у двох варіантах: у вигляді брошури, як він згодом і вийшов у світ, і у вигляді кількох промов, де в чому від брошури відмінних; я вважав, що коли Франція підніметься на боротьбу, ми зберемося в Ратуші, й підготував на цей випадок два виступи.

Під час нашого спільного життя пані де Шатобріан кілька разів починала вести записки: я знаходжу в них таку оповідь:

«Пан де Шатобріан працював над брошурою “Про Бонапарта і Бурбонів”. Якби вона потрапила до рук поліції, авторові напевно загрожувала б смертна кара. А проте він поводився з неймовірною легковажністю. Часто, йдучи з дому, він забував рукопис на столі; щонайбільше, на що він був здатний, це заховати її під подушку, та й то у присутності слуги, – а цього хлопця, втім, вельми порядного, могли ж підкупити. Що до мене, то я вмирала від страху: тому досить було панові де Шатобріану ступити за поріг, як я кидалася до рукопису і ховала його у себе на грудях. Одного разу, йдучи садом Тюїльрі, я раптом зауважила, що рукопису зі мною немає; я напевно знала, що, йдучи з дому, взяла його з собою і зрозуміла, що загубила його дорогою. Перед очима моїми постали злощасний твір у руках жандармів і пан де Шатобріан у в’язниці; я впала непритомна посеред саду: добрі люди допомогли мені підвестися і одвели додому, добре, що жили ми неподалік. Яку муку переживала я, коли, піднімаючись по сходах, розривалася між сумним передчуттям, готовим стати впевненістю, і слабкою надією, що я забула брошуру вдома! Перед дверима чоловікової спальні я знову ледве не знепритомніла; нарешті я входжу: на столі порожньо; підходжу до ліжка, шукаю під подушкою – порожньо; піднімаю подушку – і бачу згорнутий у трубочку рукопис! До сього часу на саму згадку про це у мене калатає серце. У житті своєму я не відчувала подібної радості. Скажу як на духу: я не раділа б так дуже, навіть якби мене помилували біля підніжжя ешафота: адже я дізналася, що з небезпеки врятовано істоту, чиїм життям я дорожу дужче, ніж моїм власним».

Який невтішний був би я, якби хоч на мить завдав болю пані де Шатобріан!

А проте мені довелося посвятити в свою таємницю друкаря: він погодився ризикнути; коли грім гармат наближався до Парижа, він забирав у мене гранки, а коли віддалявся, повертав їх назад: так два тижні я розігрував своє життя в орлянку.

‹Продовження описів бойових дій у передмісті Парижа; інтриги Талейрана›

12
Прокламація генералісимуса князя фон Шварценберґа. – Промова Олександра. – Капітуляція Парижа

Тим часом зважаючи на наближення союзників, граф Олександр де Лаборд і пан Туртон, вищі чини національної гвардії, були послані до генералісимуса князя фон Шварценберґа, який у російській кампанії бився на боці Наполеона. Увечері 30 березня парижанам стала відома прокламація генералісимуса. У ній ішлося: «Ось уже двадцять років Європа потопає в крові і сльозах: спроби покласти край цим незліченним нещастям не мали успіху, бо уряд, що гнобить вас, за самою своєю природою чужий миру. Парижани, становище вашої вітчизни вам відоме: союзники зобов’язуються зберегти ваше місто у повній цілості. Ось почуття, з якими до вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці».

Яке чудове визнання величі Франції: «До вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці»!

Ми, які не поважали нікого, вислуховували слова поваги від народів, чиї міста руйнували доти, поки сила покинула нас. Вони вважали нас священною нацією, землі наші здавалися їм полями Еліди, куди богами заборонено шлях чужоземним воїнам. Якби парижани все-таки вважали за потрібне учинити супротивнику опір хоч би протягом доби, для чого в них були всі засоби, справи могли повернутися на інше, але ніхто, крім захмелілих від стрілянини і пошанування солдатів, не хотів більше жити під владою Бонапарта, і, прагнучи позбавитися його панування, парижани поспішили відчинити ворота ворогу.

Париж здався 31 березня: акт про капітуляцію підписали від імені маршалів Мортьє і Мармона полковники Дені і Фаб’є; акт про громадянську капітуляцію був підписаний від імені мерів Парижа. Муніципалітет послав до російського генерального штабу депутацію для обговорення деяких статей договору: мій побратим у вигнанні Крістіан де Ламуаньон був серед цих посланців. Олександр сказав їм:

«Ваш імператор, колись мій союзник, вторгся в саме серце моєї країни і приніс їй страждання, які не скоро зітруться з пам’яті моїх підданців; я прийшов до вас, спонукуваний законним бажанням постояти за свою державу. Я далекий від думки про помсту. Я справедливий і знаю, що в тому, що трапилося, винні не французи. Французи мої друзі, і я хочу довести їм, що маю намір відповісти на зло добром. Мій єдиний ворог – Наполеон. Я обіцяю Парижу особливе заступництво; я беру під захист і охорону всі громадські заклади; там розмістяться тільки добірні частини; я не буду розпускати вашу національну гвардію, куди входить цвіт ваших громадян. Ваше майбутнє – у ваших руках; ви потребуєте уряду, який дарував би спокій і вам і Європі. Висловлюйте ваші бажання: ви знайдете в мені помічника, готового посприяти будь-яким вашим починанням».

Обіцянки ці були виконані від слова до слова: честь переможців була союзникам над усе. Що мав відчути Олександр, побачивши куполи і вежі міста, куди чужоземці досі входили лише для того, щоб захоплюватися нами, щоб утішатися скарбами нашої цивілізації і нашого розуму; неприступного міста, яке протягом дванадцяти сторіч оберігали його великі уродженці; столиці слави, яку, здавалось, як і раніше, захищали тінь Людовіка XIV і життя Бонапарта!

13
Вступ союзників до Парижа

Господь отверз уста, і народи почули його голос, що зрідка порушує мовчання вічності. Тоді на очах нинішнього покоління сталося те, чому Париж був свідком лише одного разу – 25 грудня 496 року, коли в Реймсі відбулося хрещення Хлодвіга і ворота Лютеції відчинилися франкам; 30 березня 1814 року, через двадцять один рік після кривавого хрещення Людовіка XVI, старий молот, що сторіччями залишався нерухомим, знову забив у дзвони стародавньої монархії, і зі звуками цього другого удару до Парижа увійшли татари. За тисячу триста вісімнадцять