Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Щаслива?!

— Авжеж. Вона в центрі уваги. Мріяла, бідолашка, всього про тисячу френдів у своєму журналі, а тепер у неї граються сотні тисяч. Варте заздрості життя у всьому його розмаїтті. І, не забудь, ця дівчинка ніколи не вмре, поки є електрика в мережі.

— Двадцять чотири закінчення, — гірко сказав Арсен. — Це життя «у всьому його розмаїтті»?

— А Мар’янина особистість, по-твоєму, тягне на більше?

— Мар’янина особистість… — Арсен раптом замовк.

Що таке була для нього Мар’яна Чабан? Пригадувалася зараз смарагдова хутряна курточка й полуничка, підвішена за зелені чашолистики. З просто гарної однокласниці ця дівчинка перетворилася для нього спершу на бойову одиницю, потім — на експериментальний зразок чікси. Потім він просто втік, вважаючи, що дослід вдалий.

— Мар’яна, — м’яко сказав Максим, — повір мені, і на двадцять чотири закінчення тягне з натяжкою. Ти ж грався. Не помітив повторів?

Арсен мовчав.

— Ти почуваєшся винним? — ще вкрадливіше запитав Максим.

— А ти як думаєш?

— Це помилкове почуття. Почуття вигаданої провини.

— Вигаданої?!

— Мільйони хлопців закохували в себе мільйони дівчат. І ситуації були куди серйозніші: аристократи й покоївки. Окупанти й окуповані. Жонаті багатії й довірливі пастушки. Ну, ти її джикнув і розлюбив. Це неетично. Проте цілком природно. Неприродна її реакція: тривала депресія, думки про самогубство…

— Але це ж було під «Чіксами»! Це програма…

Максим скорчив пісну фізіономію.

— Я тобі розкрию маленьку таємницю: без очних побачень дія програми «Чікси» видихається через два-три дні. Мар’янина реакція — її власна, індивідуальна. Вона втріскалася з власної ініціативи. Не жертва чарівного закляття, а жертва власного психозу, ось хто вона така.

Арсен узяв себе за чуба. Кілька разів рвонув.

— Ну, закінчуй, — зі злегка бридливою жалістю протяг Максим. — Теж мені, грішник розкаявся… Та ти знаєш, який це вигляд має зсередини, з погляду Мар’яни? Постійне свято. Кожен новий гравець — як новий зал для глядачів. Вона й плаче в перебігу дії, і ридає, і при цьому щаслива, до чого ж гарно виходить, до чого ж глядач чуйний, завмер, сльози у відповідь ллє й по хусточку тягнеться. Ти, можна сказати, надав пересічному й сірому Мар’яниному життю сенс, кохання до тебе зробило її талановитою… І щасливою.

— Де її тіло?

— У якому сенсі?

— Де її труп?!

— Арсене, — Максим здавався дуже розстроєним. — Ти книжки з мережі читаєш?

— До чого тут…

— До того, що ти читаєш книгу, наприклад, з екрана, ти захопився, співпереживаєш героям, смакуєш метафори… А до тебе ввалюється хтось у валянках з сокирою й кричить, що книжку вбили, й вимагає пред’явити її труп!

Арсен тричі глибоко вдихнув — і видихнув.

— Максиме. Ти можеш усе повернути назад?

— Вона не хоче.

— А ти її питав?!

— Аякже. Я тебе питав, і її запитував, я на балаканину марную купу часу, але продовжую питати, отримувати згоду… От спитай мене: хотів Пантелькін перемінити носій?

— Пантелькін… теж.

— Ага. Він був хворий. Біологія мозку, порок носія. Зі зміною форми існування він здобув свободу. І життя.

Диски лежали на столі, прямокутні пластикові упаковки. Простіші — для «піратського» варіанту. Крутіші — для «ліцензійки». Картонні коробки подарункових видань з буклетами, сувенірами, флешками, бонусами, додатковими матеріалами…

«Сто рецептів домашнього бальзамування». Мороз по спині. На обкладинці — чоловік у синій хламиді хірурга, маска-респіратор теліпається на шиї, усмішка від вуха до вуха й сережка в носі.

— А це хто? — пошепки запитав Арсен.

— Савицький, — сказав Максим з раптовою ніжністю. — Слава Савицький. Лікар «швидкої», спився. Свята людина, так би й умер од цирозу, всіма забутий, якби не я.

— А з мене, — Арсен обернувся до нього, — з мене ти можеш зробити гру?

Максим крекнув. Зітхнув. Закинув ноги на стіл. Поклав на коліна свій ноут. Уся ця довга вивірена низка звичних дій мала показати Арсенові, яку недоречну дурість він щойно запитав.

— Мені дуже важливо, щоб ти не мучився, Арсене, — вагомо сказав Максим. — Щоб ти не рвав душу, а радів життю. Щоб розслабився й був щасливий. Якби для цього треба було перетворити тебе на гру — я б не вагався. Але тобі не це треба для щастя.

— А що мені треба для щастя?

— Бачиш, Арсене, — Максим вивів на екран ноута свій нескінченний пазл, — ти за природою своєю маніпулятор. Ти повинен грати, а не щоб у тебе гралися. Ти гравець, а не гра; якщо тебе так зачепила історія Мар’яни Чабан — можеш прямо зараз зробити корисну штуку.

— Яку?

— Я зараз знайду по мережі її батьків і на екрани виведу обох. Ти підеш туди, з цифри на м’ясо, ти ж тепер умієш. Не те, щоб мені їх було дуже шкода — ти ж бачив у грі, які в них стосунки… Але дочка пропала — це все-таки шок. Сядь і трохи підредагуй: візьми фільтри, висвітли сум, заретушуй страх, забери депресію, заодно попрактикуєшся в роботі з редактором.

— Так, — Арсен закусив губу. — Давай.

Цуценята кинулись йому назустріч. Один цеглисто-червоний, з величезними вухами, схожий на сетера. Другий білий, з круглою головою, як полярне ведмежа. Двоє його улюблених цуценят невідомої в реалі породи. Крас і Спартак.

— Спартак!

У білого щеняти величезні лапи, кожна — як маленька кухонна дошка. Він легко валить Арсена на траву, бризками розлітаються цвіркуни. Арсен хапається за густющу шерсть на його шиї, Спартак лиже йому лице, а Крас, менший і легший, і яскравий, мов прапор, намагається прослизнути між хазяїном і названим собачим братом, добратися до Арсенового носа