Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Рано спохопилися й савоновці, але й вони були вкрай здивовані, адже вороже військо було зовсім близько. Їм одним із перших довелося схрестити з ним шаблі у нерівному бою, і вже невдовзі, не витримавши ворожого натиску, почали відступати. Мало й вони не потрапили в оточення, у якому опинився 2-й піхотний полк Клерфмана. Урятували їх підводи, вчасно вислані з Гуляйполя, які допомогли дістатися своїх без особливих втрат, у той час як бійців, узятих у полон, уже розстрілювали.

Усе це робила прибула Інтернаціональна кавалерійська бригада. Зранку вона інтенсивно обстрілювала махновську столицю, яка невдовзі нагадувала Запорозьку Січ, блоковану ворогом – куди не глянь, скрізь вози з обозом, між якими бігають піхотинці, підганяють їздових, вимагаючи звільнити дорогу. Мало не перевертаючись, мчали тачанки за село, аби якомога швидше зайняти оборону. Так минала година, за нею друга… Навколо Гуляйполя тривали запеклі бої, у яких обидві сторони зазнавали важких утрат. Та як не кидалися махновці на більшовицькі війська, усе ж кільце оточення стискалося, змушуючи їх відступати.

Усі надіялись на свого отамана, який нарешті знайде вихід, але неординарного рішення, яке б могло їх урятувати, він так і не придумав. Уже й геть упали духом, коли раптом прийшло повідомлення: одна з кавалерійських частин ворожого війська без жодних причин почала відходити. Не повірив і «батько» в такі чудеса, сприйнявши це як хитрий маневр, аби заманити його в пастку. Усе ж вирішив ризикнути, бо іншого виходу не було. Притьма кинувся в той бік зі своїми трьома сотнями бійців, вдаючи, що відбувається переформування сил. За ним поспішали другі, треті, які теж спокійно займали позиції. У тому великому сум’ятті так ніхто й не зрозумів, що це махновці, бо й форма на них червоноармійська, і пароль вони знають, навіть не довелося махати шашками, коли й тачанки вискакували з оточення. Стрільба й галас здійнялися лише тоді, коли вони кинулись тікати. Але за півтори версти «батько» наказав перейти в контратаку і з флангів охопити військо, яке за ними гналося. Усе було зроблено з великою точністю, і вже скоро окрема Інтернаціональна кавалерійська бригада була повністю знищена.

Тільки й це не було остаточною перемогою: у Мелітополі на них чекала засідка, де добре озброєна зведена дивізія курсантів мала добити тих, хто вирветься з повстанської столиці. Чи колись доводилося тим молодим червоним курсантам битися зі справжніми вояками, махновці не знали, але цього разу ні їхню, ні свою кров проливати не збирались. Тож, обійшовши ту молоду дивізію, швидко подалися далі, аби на їхній слід ніхто не зміг натрапити. А вже як вискочили з тієї пастки, то й самим не вірилось. Згодом дякували тим червоноармійцям, які врятували і їхнього «батька», і їхню армію. З червоних комісарів та командирів насміхалися, бо як ті не готувалися, але покінчити з Махном одним ударом їм не вдалося. І вже вкотре раділи, що повстанська армія ще існує.

Тепер і Григорію можна було думати про свій Теплінський ліс, але інтернаціоналісти киргизької бригади, які залишилися в Гуляйполі, не давали йому спокою. Він був упевнений, що це ті самі, які під червоними прапорами першими зайшли в Ізюм у кінці 1918 року. Після того, як він пішов спиняти денікінців, вони у його повіті все тягли з селянських дворів, різали не тільки свиней, а й корів та коней, аби самим наїстися. Ґвалтували жінок, бо нічим від більшовицького наброду не відрізнялися. З того часу майже два роки воюють на українській землі. «Їх треба негайно спинити!» – від бажання помститися в отамана Савонова аж стиснуті кулаки синіли.

На диво, чекати довго не довелося. Рівно за тиждень після боїв за махновську столицю киргизбригада була помічена на Донеччині. Ймовірно, шукала махновців, які рейдували знайомими дорогами Південно-Східної України. Тож коли савоновські розвідники їх вислідили і дали команду, повстанська армія сама до них наблизилась. Був вибраний такий момент, коли вороже військо готувалося до подальших переходів – уся довга вулиця села Комар, яке розкинулось уздовж річки Мокрі Яли, була заповнена військовими. Уже й вартові зняті, і комбриг зі штабом стоять на околиці, чекаючи, поки колона витягне з села свого хвоста. Саме тієї миті зі східного боку з-за невеликих узвиш, за якими ховалися повстанці, по більшовицьких найманцях відкрили кулеметний, рушничний та артилерійський вогонь. Усе це сталося так раптово, що киргизи в паніці не зробили жодного пострілу. А хвилин за десять кинулась в атаку кавалерія, попереду якої неслися тачанки, і з них кулеметники розстрілювали всіх упритул. Вузькоокі джигіти, які вміло володіли холодною зброєю і вважалися слухняними більшовицькими рабами, тепер тікали хто куди. Інколи їх випереджали командири, вони неслися до річки, де й так створилася велика тиснява, але повстанська кавалерія і там їх настигала. Так, за винятком ста чоловік, уся велика кінна батарея за якихось тридцять хвилин перестала існувати.

Приходили до тями і махновці, розбираючись із трофеями та обозом, як тут до Комара став наближатись батальйон стрільців – але, зустрівши очманілих джигітів, які бігли їм назустріч з криками «масая Махно порубав усю бригаду!», швидко повернув назад.

Далі Григорій їхав задоволений, навіть уявляв, як удома розказуватиме дідові Карпу про цю блискавичну операцію, яку провели три махновські кавалерійські полки, його піхотний полк та «чортова сотня» Махна. Тож, поповнивши свої ряди новими силами, збройний запас – трофеями, а обоз – продуктами, шостого грудня повстанська армія, у тому числі й полк Савонова, знову повернулися в Гуляйполе, аби знищити два полки 42-ї дивізії червоних. Випустивши зі свого оточення всього декілька чоловік, «батько» Махно вирішив пожартувати: «Якщо Фрунзе привіт не передасте, то й ваші голови порубаю. А то розійшовся він: з махновщиною слід покінчити негайно!» – повторив слова з останнього наказу.

З тим і пішли вони у великий рейд територією України. Ще багато на їхній дорозі зустрічалося військ, із якими довелося схрестити шаблі, а «батьку» – передавати привіти червоним командирам: Будьонному, Примакову, Пархоменку, Котовському та іншим. І як не намагалися їхні війська розбити повстанську армію, вона знову збільшувалась.

Продовжував рух і 4-й піхотний полк Савонова, який в останніх числах січня 1921 року дійшов до міста Короча, що між Курськом і Бєлгородом. Усе частіше бідкалися селяни, що заходить справжній голод, тож, розгромивши й там совєтські установи та розігнавши парткоми й «черезвичайки», повстанці відкрили населенню двері всіх складів, де був