Читати книгу - "Печера"

Попереду відкрився просвіток; напевно, під склепінням цього залу роїлися незліченні тисячі вогненних жуків, бо навіть самоцвітне каміння, що лежало коло його порога, блищало й переливалося безліччю вогнів. Кольорові іскри спалахували — й гасли; заворожена видовищем, царна сповільнила крок.

Ось він, великий і світлий зал. Тремтячи, злякано стрижучи вухами, царна переступила кам’яний поріг і завмерла, бо вуха її говорили, що боятися нічого, проте посеред залу…

Посеред залу стояв той, чорний, з канчуком в опущеній руці.

Її страх був схожий на смертельну втому. Сильніше застукало серце, проте коліна підігнулися, вкладаючи волохате тіло на підстилку з каміння. Зал, сталактити, фігура з канчуком — усе затяглося серпанком, гойднулося, попливло.

Той, що стояв з канчуком, ступнув уперед.

Вона покірно чекала. Його присутність убила в ній волю до життя. Геть-чисто. Досуха.

Вона покірно чекала, але той, що йшов з канчуком, раптом обернувся.

І, наче повторюючи давній сон, з темряви виступив інший — теж з канчуком. У спадаючому до п’ят чорному вбранні.

Царна знала, що буде далі. Коли дві істоти з канчуками стають одна проти одної…

Коли канчуки танцюють свій танець і, стикаючись, розкидають хмари біло-блакитних тріскучих іскор…

Коли…

Два єгері стояли один перед одним.

Той, що йшов убивати Паулу, підняв канчука.

Той, що прагнув йому завадити, ступнув уперед, і царна почула звук, який нічого їй не говорив, — звук людської мови…

Той, що з’явився другим, прагнув бійки. Канчук його здійнявся в повітря, перерізав вітер одразу в кількох місцях і знову здійнявся, цілячись у шию суперника.

Але суперник не бажав двобою.

Суперник підняв руку, і з руки його вилетіла блискавка. Майже беззвучно, з глухим самотнім ляском.

Блискавка не долетіла до того, що грався з канчуком. Але щось, невидиме царні, долетіло; через мить канчук уже лежав, безпорадний, на камінні.

Той, що хвилину тому стояв між царною та її смертю, тепер здивовано дивився на суперника, притискаючи руки до грудей.

А потім ліг поряд зі своїм канчуком. Обережно ліг, наче боявся поранитись.

…Жах її був сильніший за покору.

Ніби прорвавши липку завісу, вона мчала по переходах, і цокіт ратичок, відбиваючись од стін, показував їй, де вихід.

* * *

Чорні короткі ґнотики тонули в калюжках застиглого парафіну. Свічки згоріли, не залишивши навіть пнів. Уся кімната залита була кольоровим воском.

Вона ще відчувала запах Печери. Вона ще чула згасаючий тупіт ратичок.

Ніколи в житті, навіть утікши від іклів саага…

Ніколи в житті вона не пам’ятала про події в Печері так яскраво й виразно.

Наче це сталося не з царною. Наче це справді сталося з нею, Паулою Німробець… Асистенткою… Ні, третім режисером на телебаченні…

І тому вона лежала, звикаючи до свого людського, розпростертого під простирадлами тіла.

І потилицею відчувала його руку. Смагляву, занадто темну серед білих простирадл руку, яка її обіймає.

Ні, сказала вона собі. Це був сон. Просто поганий сон… Просто сон про Печеру.

Смаглява рука була холодна.

— Тритане, — покликала Паула так голосно, як тільки могла. — Тритане!..

Смаглява рука була тверда. У Паули затерпла потилиця.

— Тритане, — вона вперто не хотіла повертати голову. — Тритане!!

Рука, що її обіймала, безсило сковзнула в купу білих, м’ятих, пропахлих воском простирадл.

* * *

Він міг би подзвонити завідувачу трупи, щоб той сам, офіційно, довів до відома колективу рішення комісії з моралі… До речі, а де документальне підтвердження? Де папір з гербами, в якому «Першу ніч» оголошено закритою для публічного показу?

Утім, байдуже. Раман прекрасно знав, що на першу ж його вимогу йому пред’являть і папір…

Він цілком міг би перекласти цей вантаж на завідувача трупи… та на кого завгодно. Тим більше що до пів на шосту ранку здавалося, що вибору в нього й так не буде — стара руїна, підкошена серцевим нападом, він не зможе встати з ліжка…

А о пів на шосту він додумався єдиною жменею прийняти всі ліки, залишені лікарками зі «швидкої».

І зрозумів, що дзвонити завтрупи нізащо не стане.

Нікому не дзвонитиме. Вирушить сам.

З-під відчинених балконних дверей тягло холодом. Ніч була волога й вітряна; лежачи без сну, він досхочу наслухався шелесту й скрипу, ніби дерева, боячись осені, поспіхом виливали одне одному свої страхи…

Він насилу встав, дошкандибав до ванної і, побачивши в дзеркалі своє обличчя, брудно вилаявся.

Брудно, але дуже тихо. Не тому, що боявся збентежити власне відображення, а тому, що на голосну лайку не вистачало сили.

Дзенькнув вхідний дзвінок. Якось дуже обережно, наче боячись потривожити; Раман смикнувся й подивився на годинник: шоста ранку…

— Заходьте, — хотів крикнути, але крику не вийшло; стягши з гачка обдертий смугастий халат, він побрів у передпокій — права нога боса, ліва — взута в капець з чорним синтетичним ворсом.

На сходовому майданчику стояла Паула Німробець. У великій, не по зросту, чоловічій куртці; вона сахнулася, побачивши його лице, а він злякався, зустрівшись з нею очима.

Бо очі були сухі й гарячкові, просто хворі, божевільні.

— Я втекла, — винувато пробурмотіла вона, кутаючись у куртку. — Я від них… дурнів… утекла… Але в мене маячок. Мені все одно не втекти…

— Пауло…

— Тритана вбили, — сказала вона якось навіть весело. — Сон його був глибокий… але смерть прийшла зовсім не природно, бо його застрелили в Печері з цього… з самостріла… а він казав, що в Печері самострілів немає…

— Пауло?!

Він затяг її в квартиру, озирнувся, мов сліпий, кинувся до телефону, на ходу прикидаючи, хто зараз потрібніший — психіатр, кардіолог, гінеколог, Другий радник?!

— Не треба! — скрикнула Паула за його спиною. — Не треба нікому дзвонити…

Він безпорадно опустив слухавку на важіль.

— Лікарнею пахне, — сказала Паула пошепки. — Ви… чого це, га?..

— Стимулятори, — повторив Раман ввічливій аптекарці. — Щоб не заснути щонайменше дві доби. Мені треба для роботи.

— Пане Рамане, — чемна аптекарка вжахнулася. — Стимулятори в поєднанні з цілою батареєю серцевих…

— Серцеві — не для мене, — збрехав він терпляче, хоч увесь його вигляд, його набрякле обличчя й хворі очі свідчили про протилежне.

— Пане Рамане, обов’язково проконсультуйтеся з лікарем…

— Обов’язково.

Він вийшов з аптеки, притискаючи до боку яскраво-червоний важкий пакет; навпроти під’їзду, на вулиці Кленів, стояла довга сіра машина. Стояла собі спокійно, не ховаючись, не вимикаючи фар, — просто сіра машина, сьома ранку…

«Охоронна й Пізнавальна вічно тягнуть у різні боки».

Значить, це люди з Охоронної віддали перевагу сірому перед усіма іншими кольорами? Принаймні якщо йдеться про машини?..

Можливо, я