Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — У мене тут усе якесь тимчасове, якесь не таке й зі мною не має геть нічого спільного.

 — Чого ж, усе дуже мило, — втішила його Аґата.

Тоді Ульріх завважив, що якби зробив був інакше, то вийшло б, мабуть, іще гірше.

 — Терпіти не можу помешкань, обставлених за душевними мірками, — сказав він. — У такому разі мені здавалося б, що я замовив в інтер’єрника й самого себе!

На це Аґата відповіла:

 — Я теж боюся таких помешкань.

 — І все ж так воно лишатися не може, — рішуче заявив Ульріх.

Він сидів поруч із нею за столом, і вже те, що тепер їм доведеться завжди їсти разом, тягло за собою цілу купу запитань. По суті, він був просто вражений, усвідомивши, що віднині багато чого справді має змінитися; в його очах це було небачене досягнення, якого від нього очікують, і попервах завзяття йому, як це буває з кожним новеньким, не бракувало.

 — Самотня людина, — відповів він на поблажливу готовність сестри лишити все так, як є, — може мати слабкість; серед решти її властивостей цієї й не видно, вона в них розчиняється. Та коли яку-небудь слабкість ділять двоє, то порівняно з властивостями, які в них не спільні, ця слабкість набуває подвійної ваги й наближається до бажаного переконання.

Аґата так не гадала.

 — Інакше кажучи, як братові й сестрі нам не можна робити багато чого такого, що ми дозволяли собі порізно. Але ж саме тому ми й з’їхалися.

Аґаті це сподобалося. Однак неґативне потрактування — нібито з’їжджаються люди лише задля того, щоб чогось не робити, — її не вдовольнило, і по хвилі вона, повертаючись до меблів, замовлених у дорогих поставників, сказала:

 — Усе ж таки я цього до кінця не розумію. Навіщо ж, власне, ти так усе влаштовував, якщо це, на твою думку, була помилка?

Ульріх бачив веселі очі сестри і вдивлявся в її обличчя; над трохи пом’ятою подорожньою сукнею, якої вона ще не перевдягла, це обличчя раптом видалося йому сріблисто-гладеньким і таким навдивовижу реальним, що було від нього однаково й близько, й далеко або що близькість і далекість у цій реальності сходили нанівець, як ото, бува, над сусідським дахом з небесної далини зненацька з’являється місяць.

 — Навіщо я так зробив? — перепитав він, усміхаючись. — Уже й не пригадую. Мабуть, через те, що так само легко можна було зробити й по-іншому. Я не відчував відповідальности. Я мав би менше шансів пояснити тобі, що безвідповідальність, з якою ми тепер живемо, вже б могла бути щаблем до нової відповідальности.

 — Яким чином?

 — Ох, та будь-яким. Ти ж бо знаєш: життя окремої людини — це, мабуть, дише невеличке відхилення в той чи той бік від найімовірнішого середнього значення певного ряду. Ну, і таке інше.

З усього цього Аґата чула лише те, що розуміла.

 — Так і виходить оте «досить мило» та «дуже мило», — промовила вона. — Скоро вже й не відчуватимемо, як гидко живемо. Та часом аж моторошно стає, немовби раптом прокидаєшся від летаргійного сну й бачиш, що лежиш у морзі!

 — А як був обставлений твій дім? — спитав Ульріх.

 — По-міщанському. По-гаґауерському. «Дуже мило». Так само фальшиво, як і твій.

Тим часом Ульріх узяв олівця й накидав ним на скатерці план будинку й новий розподіл кімнат. Він зробив це так легко і швидко, що Аґата, по-хазяйському спробувавши захистити рукою скатерку, спізнилася, й урешті її рука марно лягла на його руку. До ускладнень знов дійшло аж тоді, коли довелося визначати принципи умеблювання.

 — Ось маємо будинок, — стояв на своєму Ульріх, — і треба обставити його по-новому, для нас обох. Але загалом це питання на сьогодні вже застаріло й утратило сенс. «Створити дім» — це однаково що оздобити вітрину, за якою більш нічого немає; нині суспільні й особисті стосунки для власного дому вже не досить міцні, ніхто вже не дістає справжнього задоволення, демонструючи про людське око постійність і сталість. Колись це робили, й кількістю кімнат, прислуги та гостей можна було показати, хто ти такий. А тепер майже всі відчувають, що безформне життя — це єдина форма, яка відповідає різноманітним бажанням і можливостям, що наповнюють життя, і молодь або віддає перевагу голій простоті, що нагадує театр без стільців чи крісел, або мріє про величезні валізи й змагання з бобслею, про тенісні чемпіонати й фешенебельні готелі край автостради з видом на затоку і з тихоплинною музичкою в номерах, яку можна робити й гучнішою, й тихішою.

Так він казав, казав досить спокійно, ніби провадив світську бесіду й перед ним сиділа чужа жінка; говорячи, він, по суті, намагався вибратись на поверхню, тому що в цій їхній зустрічі його бентежило поєднання завершености й початку.

Але сестра, вислухавши Ульріха, спитала:

 — То ти, отже, пропонуєш, щоб ми поселилися в готелі?

 — Та ні, в жодному разі! — поквапився запевнити її Ульріх. — Хіба що іноді, як кудись поїдемо.

 — А на решту часу поставимо собі на якому-небудь острові курінь або десь у горах зруб?

 — Ми влаштуємося, звичайно, тут, — відповів Ульріх поважно, як це такій розмові й годилося.

Їхня бесіда на хвилю урвалась; Ульріх підвівся й заходив туди-сюди кімнатою. Аґата вдала, ніби поправляє щось в облямівці сукні, й нахилила голову нижче від того рівня, на якому доти зустрічалися їхні погляди. Зненацька Ульріх спинився й силувано, але щиро промовив:

 — Аґато, люба моя, є коло питань, яке дуже широке, але не має центра. І всі ці питання зводяться до одного: «Як мені жити?»

Аґата встала й собі, але на нього все ще не дивилася. Тільки стенула плечима й сказала:

 — Треба спробувати! — До чола їй прилинула кров; та коли вона підвела голову, очі її пустотливо сяяли, й лише на щоках затримався рум’янець, немовби, пропливаючи, хмарка. — Якщо ми хочемо лишитися разом, — промовила вона, — то насамперед ти маєш допомогти мені розпакувати речі й розкласти їх, куди треба, а також допомогти мені переодягтися, бо покоївки я тут ніде не бачила!

Нечисте сумління знов електричним струмом ударило її братові в руки й ноги, ґальванізувавши їх,