Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

нагадують велетенську пасіку, заставлену безліччю вуликів, а в повітрі, замість роїв бджолиних, кружляють смерчами зграї шпаків… Де–не–де ще стоять вівса, ліловіють гречки, стоять щітками дозрівають — соняшники й соковито зеленіють бурякові плантації, здалеку вкриті сивизною марева… Степові озера лежать, як люстра, обрамлені осокою, віддзеркалюють небо й одиноку хмаринку в нім, і лет чайки, й білі груді ластівок, що шугають низько над водою, ловлячи комах. На одній нозі стоїть чапля й дивиться в воду нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брідку стоять корови й телята, ліниво ремиґаючи й одбиваючись від мошкари, від докучливих ґедзів і мух. Пастушки грають в ножика або плетуть шаблі з ситнягу… Як гарно босоніж зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи ситнягами, спочивати на купках і знову брести. Іноді раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом і криком вилітає з–під ніг, а потім дивитися, як вона, ще більше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в сліпучий синяві, щезає, утікає десь на інші озера… Іноді стріляти й не жаліти, що шріт летить десь, грець його знає куди, минаючи ціль… Ні, він зовсім не минає цілі — він летить зі свистом у сліпучу синяву, саме туди, куди йому й треба летіти, щоб потім впасти на землю й лежати або пірнути в прозору воду і зануритися в мул… Так од озера до озера, од озера до озера, поки не опанує втома. Тоді лягти горічерева на пагорку й дивитися в небо або підставити обличчя під сонце, заплющити очі й так лежати…

А вечорами — хвилююче чекання десь в комишах, в становищі нерухомого стовпчика, й обертання головою на всі боки — зі степу летять качки на озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно — як вони пролітають супроти зорі, як вони «плетуть лапті» на червоному тлі неба над водою, готуючись сісти, як вони пливуть по дзеркальній поверхні, тягнучи дві лінії по воді, немовби тими лініями запряжені, везуть зорю в густі комиші. Зоря меркне й меркне… Скоро тільки чути свист крил над головою та жигають комарі чимдуж в усі відкриті місця — в чоло, в шию, в продерту латку на спині… Над озеро приходить ніч, і мисливцеві вже нема чого робити, хіба що ще слухати всім єством, як обертається навколо світ, і прикидати по зорях, в який бік йому стелиться шлях додому…

І такі ж чудесні блукання по луках надворсклянських… Плавні, плавні і ліси очеретів, і «лисиці» на них гомонять з вітром і сонцем… Глибокі саги, обставлені очеретяним муром, з білими й жовтими зірками водяних лілей, з зеленими кружальцями латаття; бистрі протоки між кількома річищами Ворскли; мілкі броди, вигачені по дну хворостом і глицями… Глибокі чорториї на крутих заворотах течи, в яких так гарно купатися… І гарно бродити по мілинах розливів, вкритих списами трилисника, спостерігати, як утікає геть риба, торкаючи стебельця, пильнувати качині табунці, що утікають ще швидше, ніж риба… А тоді пливти човном попід задавленими в воду дібровами, слухати шум водоспадів біля водяних млинів. Курити з привітними і лагідними людьми: геть обдертими, немов старці, старими й молодими рибалками, такими одвертими й простими, як синє небо, з худими й бронзовими (аж чорними!) обличчями — з обличчями індуських дервішів і з таким же філософським настроєм у душі; розпитувати дорогу в білих мірошників, а потім переконуватися, що то люди знайомі тобі й прекрасно знають, що тобі дорога й так добре відома… Для втіхи маленьких пастушків, на їхнє спеціальне замовлення, стріляти в пеньочок або в підкинену ковіньку… Дивитися годинами в прозору глибінь, бачачи в ній здвоєний світ — той, що існує під водою, й той, що над водою, відображений «догори ногами»… Заходити в убогу халупу на крутому березі під лісом до знайомого дідуся… Ось він сидить, зігнувшись, і в’яже ятерину. Йому вже сто років, він білий, як лебідь, в традиційній полотняній сорочці й таких же штанях, ще й широченних, як ті штани запорозькі. І така ж полотняно–біла голова в нього: сива чуприна, сиві брови й сиві вуса. Він розіслав своїх синів і дочок по всіх світах — щоб вони ті світи здобували, щоб ті світи будували, — а сам лишився, всіма забутий. Але він не нарікає, не скаржиться, не зітхає. Він собі в’яже ятерину. Коли приходить Андрій, старий радіє йому, як синові, й зворушливо клопочеться, щоб чимсь почастувати… Та тільки в старого нічим частувати, крім доброго слова. Але Андрій, власне, по це й приходить, все інше він має з собою… Наваривши чаю в глиняному горшку й розіклавши на розстеленому рушнику все, що вони мають, вони подовгу сидять на спориші перед хатиною й дивляться на зелено–фіалкові луки… Дідусь помалу розповідає про світ, що колись був молодим, а тепер старіє разом з ним… Його розповідь проста й саме тим зворушлива. Він розповідає про підглянутий ним, про підслуханий той світ, про який не вичитаєш в книгах. Про вільний божий світ, непідлеглий нікому, «навіть самому цареві». В дідусевій душі той світ відбився, як на особливо чутливій фотоплатівці, зберігши деталі, багатьом неприступні й незрозумілі… А без тих деталей — світ не світ, лише нудна його карикатура. Дідусів світ яскравий і смисловий. Найменша билинка для нього має душу й мову, свої радості й печалі. Найменша кузка для нього позначена перстом Божим, і він про неї може розповідати прекрасні легенди — можливо, навіть він їх сам творить. Найменше явище в природі для нього сповнене глибокого смислу й незбагненної величі. Дідусів світ — світ прекрасного, божеського призначення, світ сонця й радості, світ любові й терпимості, світ, де людина велика й поза Божою волею недоторкана… Де найбільшим злом є наступити ногою кузку, тобою не сотворену… Тому він бере бедрика на долоню й тримає його проти сонця, щоб він полетів. «Ну ж, лети–лети!» І через те дідусеві так тяжко й так не хочеться цей світ покидати, хоч він всіма й забутий, покинений, одинокий. І вбогий, вбогіший, аніж кузка… Ніхто його отак не візьме на долоню й не скаже: — «Лети–лети!». Але він того й не потребує. Він тримається, як патріарх, як володар землі, й неба, і цих лук, хоч нікому те навіть не приходить в голову — визнати за ним такі прерогативи. Але хіба те має значіння!..

Дідусь в’яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя… Але ця ятерина всього тільки