Читати книгу - "Голодні ігри"

Я обернулася до нього.

— Заховаю в безпечному місці.

У відповідь він поцілував мене, і всі присутні в кімнаті почали зітхати й охкати.

Цезар вирішив, що саме час перейти до розмови про поранення, які ми отримали на арені: опіки, укуси, порізи. Та коли він дійшов до мутантів, я ледве стримувалася: міцно зціпила зуби й сиділа мовчки, незважаючи на те, що ми були в прямому ефірі. Я отямилася тільки тоді, коли Цезар запитав у Піти, як працює його «нова нога».

— Нова нога?! — вигукнула я і, не втримавшись, задерла йому холошу. — О ні, — прошепотіла я, обмацуючи пластико-металеву конструкцію, яка замінила Піті ногу.

— Тобі не сказали, — мовив Цезар лагідно. Я похитала головою.

— У мене не було можливості, — зронив Піта, знизавши плечима.

— Це я в усьому винна, — сказала я. — Це все через той джгут.

— Ну звісно, саме ти винна в тому, що я вижив, — мовив Піта.

— Він правий, — підхопив Цезар. — Якби не ти, він би просто стік кров’ю.

Я знала, що так і є, але все одно дуже засмутилася. Мало не розплакалася, але вчасно згадала, що зараз на мене дивиться ціла країна, тому зарилась обличчям у Пітину сорочку. Кілька хвилин Цезар умовляв мене, щоб я заспокоїлася і вилізла з-під Пітиної руки, де я заховалася, а коли я зрештою заспокоїлася, він припинив набридати мені своїми запитаннями. Власне, він узагалі більше не чіпав мене, поки не дійшло до ягід.

— Катніс, я знаю, що ти була не при собі, але я просто мушу запитати. Тоді, коли ви ладні були з’їсти ягоди... Про що ти думала?.. — мовив він.

Перш ніж відповісти, я довго мовчала, намагаючись зібратися на думці. Ось він — переломний момент, коли я повинна зробити вибір: кинули Капітолію виклик — чи прикинутися до нестями закоханою й бити на те, що я настільки боялася втратити Піту, аж геть не тямила, що дію. Мабуть, від мене чекали довгої драматичної промови, але все, на що я спромоглася, це ледь чутне:

— Не знаю. Я просто... не могла змиритися з думкою про те, що... мені доведеться жити без нього.

— Піто! Хочеш щось додати? — запитав Цезар.

— Ні. Катніс сказала за нас обох, — мовив він.

Цезар зітхнув, і все закінчилося. Люди сміялися, плакали, обнімали й вітали нас, але я була досі не впевнена в тому, що все позаду. Я підійшла до Геймітча й прошепотіла:

— Все гаразд?

— Усе просто ідеально, — відповів він.

Я повернулася до своєї кімнати, щоб зібрати речі, але виявилося, що у мене немає нічого мого, окрім брошки Мадж. По закінченні Ігор хтось приніс її назад до моєї кімнати. Потім нас везли вулицями у машині з затемненими вікнами; на вокзалі чекав поїзд. У нас ледве вистачило часу, щоб попрощатися з Цинною та Порцією, хоча ми все одно побачимося за кілька місяців, коли їздитимемо з турами по всіх округах як переможці Голодних ігор. Це ще один спосіб Капітолія нагадати про те, що Голодні ігри ніколи не закінчуються. Нам вручатимуть безглузді почесні відзнаки і вдаватимуть, що обожнюють нас.

Поїзд рушив, і ми занурилися в ніч, і тільки виїхавши з тунелю, я вперше за увесь час Ігор зітхнула з полегкістю. Еффі, ну і, звісно, Геймітч супроводжували нас додому. Ми щедро повечеряли й мовчки дивилися повтор інтерв’ю по телевізору. Секунда по секунді Капітолій віддалявся від нас, і я почала думати про домівку. Про Прим і маму. Про Гейла. Я вибачилась і вийшла, щоб зняти сукню й перевдягнутися у звичайну сорочку і штани. Повільно змивши увесь макіяж і заплівши косу, я стала знову схожою на себе. Катніс Евердін. Дівчину, яка живе на Скибі. Полює в лісах. Торгує на Горні. Я подивилася в дзеркало, намагаючись згадати, ким я була, а ким ні. Коли я нарешті приєдналася до попутників, Пітина рука на моєму плечі вже здавалася зовсім чужою.

Коли поїзд зупинився на дозаправку, нам дозволили вийти подихати свіжим повітрям. Тепер не було потреби охороняти нас. Ми з Пітою гуляли вздовж колії, тримаючись за руки, і зараз, коли ми опинилися наодинці, я не знала, що й сказати. Піта зупинився, щоб нарвати мені польових квітів. Коли він подарував їх мені, я силкувалася вдати радість. Звідки йому було знати, що рожеві й білі квіточки — цвіт дикої цибулі — нагадують мені, як ми збирали їх із Гейлом!

Гейл. На саму тільки думку про те, що за кілька годин я побачу Гейла, у мене всередині все похололо. Але чому? Важко пояснити. Я просто почувалася так, ніби брехала, ніби зрадила когось, хто мені довіряв. А точніше, я зрадила двох. Під час Ігор у мене не було часу, щоб над цим замислюватися. А тепер Ігри закінчилися, і я їду додому.

— Щось не так? — запитав Піта.

— Нічого, — відповіла я.

Ми рушили далі, проминувши поїзд. Я була більш ніж упевнена, що тут немає камер, захованих по кущах. Але все одно не знала, що казати.

Раптом нізвідки з’явився Геймітч і до смерті налякав мене, поклавши руку мені на плече. І хоча довкола була пустка, він буркнув напівпошепки:

— Ви двоє молодці. Продовжуйте в такому ж дусі, коли ми прибудемо в округ, поки камери заберуться геть. Усе буде добре.

Я мовчки дивилася йому вслід і уникала Пітиного погляду.

— Що він мав на увазі? — здивувався Піта.

— Це все Капітолій. Їм не сподобалася наша ідея з ягодами, — випалила я.

— Що? Про що ти говориш? — запитав він.

— Вони угледіли в наших діях дух спротиву. Тож останні кілька днів Геймітч давав мені настанови щодо того, як поводитися. Щоб не погіршити і без того складної ситуації, — мовила я.

— Настанови? Але мені...

— Він знав, що ти кмітливий і сам упораєшся, — сказала я.

— Я й не підозрював, що маю з чимось упоратися, — мовив Піта. — Виходить, усе, що ти робила й казала останні кілька днів... і, мабуть, іще на арені... це все була просто стратегія, яку ви розробили вкупі з Геймітчем?

— Ні. Адже на арені я навіть не могла поговорити з Геймітчем, правда? — вичавила я.

— Але ти