Читати книгу - "Мертвим не болить"

швиденько подався понад прибережним баговинням у глиб лісу. Мабуть, у ті Бабичі вже не дістатися, подумав він, — там швидше від нього будуть німці. Але що ж їм там заманулося? Може, далі поїдуть, лише куди? Бабичі під пущею, казав Сущеня, значить, дорога звідси йде до пущі. Але ж у пущі партизани, їхній загін імені Суворова, — тоді чи не карателі це? Але якщо карателі, то нащо ж йому лізти в їхні лапи?

Через якусь годину він уже значно відійшов від того поля з дорогою, навкруги стояв мішаний ліс — березняк, кущі, гнучке пруття ліщини, йти стало важче, але йому трапилась якась перерита кротами стежка, і він попрямував нею. Він думав, що ця стежка виведе його на якусь лісову дорогу чи, може, взагалі з лісу, аж вона, разів зо три покружляла і вперлася в лісовий ручай, що, вируючи, гнав чорну воду між підмитим корінням вільшняка. Кладки не було, дна також не було видно, і трохи примірившись, Войцик шугнув у воду. Кроків за п'ять він подолав ручай і видерся з його багнистого дна. Потім змушений був перевзуватися, виливати з черевиків воду, викручувати онучі. Ноги намуляв дорогою, вони страшенно змерзли, та й сам задубів, тож нарешті шпарко побіг стежкою, щоб хоч зігрітися. Та, на біду, не так зігрівся, як стомився, і тому пішов помалу. Стежина вивела його на якусь лісову прогалину, тут потрібно було оглянути вce і прислухатися.

Здається, скрізь тихо, навкруги стіною стояв густуватий сосняк, а ліворуч, на краю прогалини, під кущами ліщини, притулилися два покинуті курені, що світилися напівголими ребрами. Войцик зазирнув в один, там було порожньо, у кутку лежало трохи почорнілого сіна і біліло кілька пожовклих брудних напірників. Він пішов далі через ялинник, проминув острівець березняка і тут зауважив, що стежка зникла, під ногами слалася ковдра позеленілого моху, траплялися трухляві пеньки в шерехатих заростях папороті. Войцик, здається втратив відчуття напрямку і, куди йшов, не міг собі уявити. Скидалося на те, що він заблукав. І тут, як на лихо, пішов дощик — не густий і не дуже настирливий, але холодний і зовсім недоречний. Козирчаста Войцикова кепка і плечі в чумарці вже добре змокли, ноги ж по коліна давно вже були мокрими, і він, спинившись під сосною, думав, що робити далі, куди йти. Тим більше, що вже бралося на ніч, насувалася осіння темрява. А де він опинився і в якому напрямку тепер Буров із Сущенею, давно вже не знав. Войцик вслухався в пошум лісу і тихеньке лопотіння дощу довкола — пострілів чи голосу нібито ніде не було чути. Але краще б уже почути стрілянину, щоб знати, де ворог і небезпека, ніж так-от кидатись, як заєць, по незнайомому глухому лісі. А може, і не треба кидатись, тим більше проти ночі, а піти назад та знайти ту саму стежку. Адже стежка повинна кудись вивести, може, до якого тихенького села, людей, житла?

Розваживши так і відчувши, що починає нервуватися від своєї невдачі, Войцик швидко рушив назад до близької прогалини. Тим часом дощ погустішав, звідкись з-під дерев проривався різкий низовий вітер, і ніде було від нього сховатися. На прогалині Войцик ще раз зазирнув у курені. Один із них, добре обкладений збоку сосновими гілками, був трохи ціліший, і Войцик, якось невлад зі своїми намірами, пригнувся та й поліз туди навпочіпки. Справді, тут було затишніше, під боком угиналося злежане, але не дуже вогке сіно, під яким м'яко лежав товсто покладений шар моху Раптом, відчувши знемогу в тілі, Войцик приліг боком у куточку. Він не мав наміру тут ночувати — хіба спочити трошки, може, пересидіти дощ. Та й треба ж було подумати, куди йти далі. Чи, може, почекати вже тут до ранку? Уранці завжди краще починати будь-яку справу. Уранці і ще в першу декаду місяця, на молодик, як колись казала мати. Правда, він досить скептично ставився до забобонів, передсудів, правил своєї матері, неписьменної жінки, яка змалку до старості жила на хуторі і не знала нічого, окрім землі, праці та того, що кожного дня бачила навколо себе. І тільки, може, тепер, коли втратив її і сам досить намучився на війні, зрозумів, що вона щось таки знала. Мабуть, брала від споконвічного селянського досвіду, від спостережень, життєвих висновків, почуття. На жаль, її скромні знання мало підходили для цього тривожного часу, тут потрібні були знання іншого характеру, інші моральні мірки.

Вітровий пошум лісу зливався з лопотінням дощу, який таки добре розійшовся. Поруч із гілок дрібненько капало, той бік куреня давно був мокрий, тільки в цьому кутку, під гущавиною засохлих хвойних гілок, було поки що затишно й сухо. Войцик згорнувся, затиснув між ніг карабін і затих, віддався своїм невеселим думкам. Дуже хотілося їсти, але з учорашнього дня в його кишенях не було ні шкоринки, останній кусень хліба зжував, як їхали сюди з Буровим. У животі давно бурчало з голоду, все більше діймала втома. Звичайно, весь день сьогодні за ними ходили невдачі, все вони робили не так, як треба було, тепер він ще й недоречно заблукав у цьому лісі, а десь у сосняку його марно чекає Буров (якщо ще чекає) і той Сущеня... Коли вже на добрий розум, то по коня треба було послати Сущеню, той краще знав, де тут яке село. Але як було довіритися тому Сущені? Ще б привів поліцаїв, і ті взяли б обох, як зайчат. Тому пішов сам, думав, так буде ліпше. Та ліпше не вийшло... Ну, але, мабуть, уранці він щось-таки придумає. Придумати щось вдатне він умів змалку, люди казали, що був тямковитий. Інша річ, що Войцику часом бракувало твердості, чоловічої впевненості, але тут уже не його вина, — либонь, таким народився. І він знав це давно, заздрив іншим, твердим і рішучим, не таким, як сам. Бувало, завжди із захопленням поглядав на деяких керівників у районі, що мали сталевий характер і круту рішучість у взаєминах із своїми підлеглими та й простими людьми теж Сам він так не вмів, не володів такими здібностями. У ті роки, коли вони проводили суцільну колективізацію в районі, та сталева рішучість була, може, найкоштовнішою якістю кожного керівника чи уповноваженого. І коли Войцик з великими труднощами, ціною недосипання, погроз і обіцянок якось зліпив за зиму якихось чотири колгоспи, то його начальник, завідуючий райземвідділом на той час мав на своєму рахунку аж вісім. Хмелевський міг домогтися всього, що