Читати книгу - "Світло в серпні"

— Ага, — каже Гайтавер. — Он воно як. Та так. Еге ж. Вони повірять. Буде дуже просто й дуже добре. Всім добре. Тоді він повернеться до людей, які через нього настраждались, а Брауна без премії можна пристрашити, щоб у батьківстві признався, а тоді знову втік, цього разу — назавжди. І залишаться тільки вона та Байрон. Адже я стариган, якому поталанило дожити до схилу літ, не знаючи горя від любові. — Ненастанно трясучись, священик зводить голову. У світлі лампи його обличчя лисніє, немов намащене олією. Скорчене, спотворене, воно блищить у струменях світла. Пожовкла запрана сорочка, ще свіжа зранку, тепер просякла потом. — Не тому, що я не зможу, не відважуся. Тому що не хочу! Не хочу! Чуєте?! — Він відриває руки від підлокітників. — Бо не хочу піти на таке! — Байрон ані поворухнеться. Його рука завмерла на столі, він дивиться на другу й думає: «Не до мене ці крики. Здається, він знає, що переконати треба когось ближчого йому, ніж я». А Гайтавер уже справді кричить: — Не хочу! Не буду! — Підняв стиснені кулаки, обличчям тече піт, губа задерлася, оголивши гнилі зціплені зуби, від рота звисають складки в’ялої сіруватої шкіри. Раптом його голос зривається на вереск: — Геть звідси! Геть із мого дому! Геть із мого дому! — І падає долілиць на стіл, відкинувши вперед стиснені кулаки.

Виходячи слідом за старими, Байрон оглядається з порога й бачить, що Гайтавер ані рухнувся, його лиса голова й зціплені кулаки лежать в озерці світла, під абажуром настільної лампи. За відчиненим вікном гудуть комахи — безугавно, безупинно.

Розділ 17

Це було у неділю вночі. Наступного ранку Ліна народила. До світ сонця Байрон прискакав на мулі й спинився перед будиночком, звідки вийшов якихось шість годин тому. Зіскочивши на землю, кинувся бігти вузькою стежкою до темного ґанку. Хоча й дуже квапився, та йому здавалося, що стоїть збоку й сам себе розглядає. І розмірковує, понуро й не дивуючись: «Байрон Банч приймає пологи. Якби я побачив таке два тижні тому, то не повірив би власним очам. Сказав би, що вони обманюють».

Вікно, за яким він шість годин тому залишив священика, тепер темне. На бігу згадав лису голову, стиснуті кулаки, пухке тіло, що розплилося на столі. «Мабуть, недовго він спав сьогодні, — роздумує Байрон. — Навіть якщо й відмовиться стати… стати… — Він ніяк не міг проказати подумки слово „повитуха“, яке, і в цьому нема сумніву, Гайтавер неодмінно вживе. — Зрештою, не варто завертати собі голову дурницями. Коли хтось біжить від рушниці чи на рушницю, тоді теж нема часу мізкувати, як це зветься: боягузтвом чи хоробрістю».

Двері не замкнено. Очевидно, він знав, що так і буде. Навпомацки пробирався в передпокої, не дбаючи про тишу. Байрон жодного разу не заходив далі кімнати, в якій востаннє бачив господаря, що лежав грудьми на столі у яскравому світлі лампи. Однак підійшов до потрібних дверей так упевнено, ніби знав наперед чи хтось його провів. «Так сказав би Гайтавер, — думав він, поспішаючи до мети в темряві. — Та й вона теж. — Мав на увазі Ліну, що лежала в халупі й мучилася від переймів. — Ось тільки назвали б по-іншому того, хто провів». — Ще не ввійшовши в кімнату, почув хропіння господаря. «Здається, не дуже він отим усім перейнявся, — майнула думка. І тут же — заперечення: — Ні. Так недобре. Несправедливо. Я ж так не вважаю. Знаю, він спить, а я ні — тільки тому, що це вже чоловік у літах і не може витримати стільки, скільки я».

Байрон підійшов до ліжка. Досі невидимий хазяїн дому гучно хропів. У цьому звуку відчувалася цілковита й остаточна капітуляція. Не вичерпання, а саме капітуляція, коли піддаєшся і звільняєш із міцного затиску мішанину гордості, надії, марнослав’я й страху — силу, завдяки якій чіпляєшся за поразку чи перемогу. Ця сила зветься МОЄ Я, і відмова від неї означає майже певну смерть. Стоячи біля ліжка, гість укотре подумав: «Бідолаха. Бідолаха». Здавалося, розбудити старого — то була б найболючіша рана з усіх, які йому досі завдав Байрон. «Але ж це не я чекаю, — спало йому на гадку. — Бог мені свідок. Бо ж, напевно, і Він останнім часом спостерігає за мною, як і всі інші, й дивиться, що я далі робитиму».

Він торкнув заснулого, не різко, але рішуче. Хропіння припинилося, під Байроновою рукою скинулося велике тіло.

— Що таке? — спитав Гайтавер. — У чому річ? Хто тут?

— Це я. Знову Байрон. Ви вже прокинулися?

— Так. Що…

— Так, — сказав Байрон. — Вона каже, що пора. Настав час.

— Вона?

— Скажіть, де тут вмикається світло… Місіс Гайнз. Вона там, з нею. Я йду по лікаря. Але це забере трохи часу. Отож ви можете взяти мого мула. Туди, гадаю, зможете дістатися. У вас ще й досі є ця книжка?

Гайтавер заворушився, ліжко скрипнуло.

— Книжка? Яка книжка?

— Та, якою ви скористалися, коли приймали цю негритоську дитину. Я просто хотів вам нагадати про всяк випадок. Може, вона вам знадобиться, то візьмете з собою. Якщо я з лікарем не встигну на час. Мул — он там, за воротами. Знає дорогу. А я піду до міста по акушера. Постараюся повернутися якнайскоріш.

Байрон повернувся й пішов. Чув і відчував, як священик сідає на ліжку. Посеред кімнати затримався, щоб знайти звислу зі стелі лампочку й увімкнути її. Коли та засвітилася, він уже йшов до дверей. Не озирнувся. За плечима обізвався Гайтавер: «Байроне! Байроне!» Та той не спинився, не відповів.

Світало. Він шпарко йшов безлюдною вулицею під далекими один від одного й поблідлими ліхтарями, навколо яких досі роїлися та товклися комахи. Розвиднялося. Коли Байрон вийшов на майдан, фасади зі східного боку чітко й виразно манячили на тлі неба. Він швидко міркував. З лікарем не умовився, а тепер на ходу кляв сам себе зі страхом і злістю кожного молодого батька за таку злочинну недбалість. А однак ця тривога була не зовсім батьківська. За нею крилося щось інше, чого він наразі не міг збагнути. Приховавшись за потребою квапитися, воно немовби причаїлося в голові, ладне вискочити із засідки й вгородити пазурі в тіло. «Треба швидко вирішувати, — снувала думка. — Кажуть, оте негреня він прийняв як годиться. Але тут зовсім інша річ. Я мав