Читати книгу - "Соловей"

— Ти отак раптом сама летиш у Париж?

— Вирішила в останню хвилину. Чому б і ні? — Я всміхаюся так щиро, як можу за цих обставин. Я образила його, хоч і не збиралася.

— Річ у тому запрошенні, — каже він. — Ти ніколи не розповідала мені правди.

Навіщо я йому зателефонувала?

— Ти надто драматизуєш, — відповідаю я, відмахнувшись. — Річ не в цьому. А тепер мені час на посадку. Я зателефоную, коли…

— У цьому немає потреби. Я лечу з тобою.

Раптом я бачу в ньому хірурга. Людину, яка розглядає кров та кістки, аби докопатися до проблеми.

Фелісія закидає свій камуфляжний рюкзак на плече і кидає порожній стаканчик у смітник.

— От вам і втеча.

Я не знаю, що відчуваю: полегшення чи розчарування.

— Ти летітимеш поруч зі мною?

— Узявши квиток останньої миті? Ні.

Я йду за гарною молодою жінкою в біло-блакитній уніформі. Вона бере мій квиток, бажає приємного польоту, я киваю й рушаю далі.

Я йду тунелем. Чомусь у мене починається невеликий напад клаустрофобії. Я ледве дихаю і не можу перетягти коліщатка валізи через металевий поріг.

— Я тут, мамо, — каже він тихо, бере валізу й легко піднімає її. Його голос нагадує мені, що я мати, а матері не можуть собі дозволити розклеюватися на очах у дітей. Навіть якщо їм страшно, а діти вже дорослі.

Стюардеса дивиться на мене й робить таку гримасу, мовляв «цій старій потрібна допомога». Мешкаючи там, де я опинилась, у тому загоні для старих, я навчилася впізнавати цей вираз обличчя. Зазвичай це мене бісить, я розправляю плечі та відштовхую молодь, яка думає, що сама я не впораюся. Однак зараз я втомлена і налякана, тож допомога мені не завадить. Я дозволяю їй провести мене до мого місця біля вікна. Я вирішила побалувати себе квитком першого класу. Чом би й ні? Мені вже немає сенсу заощаджувати.

— Дякую, — кажу я стюардесі, усідаючись на своє місце. Мій син заходить наступний. Коли він усміхається стюардесі, я чую, як вона ледь помітно зітхає, і думаю: «Авжеж». Жінки мліли за Жульєном, відколи в нього змінився голос.

— Ви летите разом? — питає вона. Я розумію, що таким чином вона хвалить його за те, що він хороший син.

Жульєн нагороджує її ще однією неперевершеною усмішкою.

— Так, але квитків поруч ми взяти не встигли. Я на три ряди позаду неї. — Він протягує їй свій квиток.

— Я впевнена, що можна залагодити це питання, — щебече вона, поки Жульєн кладе наш багаж на полицю над моїм сидінням.

Я дивлюся у вікно, очікуючи побачити купу людей у помаранчевих маніжках, які махають руками й розвантажують валізи, але бачу лише, як вода заливає скло і тече срібними смужками по моєму відображенню.

— Дуже вам дякую, — каже Жульєн і сідає поруч зі мною. Він застібає пасок безпеки навколо талії.

— Отже, — мовить він після довгої паузи, під час якої всі пасажири встигли пройти повз нас, а гарненька стюардеса (яка поправила волосся й освіжила макіяж) запропонувала нам шампанського. — Запрошення.

Я зітхаю.

— Запрошення. — Так. З цього все починається. Чи цим закінчується. — Це зустріч. У Парижі.

— Я не розумію.

— Я ніколи й не хотіла, щоб ти зрозумів.

Він бере мене за руку. Його цілющий дотик так заспокоює.

На його обличчі я бачу все своє життя. Бачу дитину, яка з’явилася, коли я вже давно здалася. Бачу власну вроду, яку колись мала. Бачу… своє життя в його очах.

— Я знаю, що ти хочеш мені щось розповісти, хоч це для тебе й важко. Просто почни.

Я не можу стримати усмішки. Мій син такий американець. Він вважає, що життя кожної людини можна структурувати в історію, яка має логічний початок і кінець. Він нічого не знає про такі жертви, які неможливо цілком забути. Звідки йому знати? Я захищала його від цього.

Тим не менш. Я тут, у літаку, лечу додому та маю нагоду зробити інший вибір, який відрізнятиметься від того, який я зробила, коли біль був ще надто сильний і здавалося, що неможливо будувати майбутнє, тримаючись за минуле.

— Потім, — кажу я. Цього разу це правда. Я розповім йому історію моєї війни. Війни моєї сестри. Не все, звісно. Найгіршого він не почує, але дещо я відкрию. Цього буде досить, щоб він побачив справжню мене. — Слухай, я виснажена. — Я відхиляюсь у своєму величезному кріслі й заплющую очі.

Як мені почати з початку, коли я можу думати лише про кінець?

Розділ 32

Якщо ти проходиш крізь пекло, не зупиняйся.

— Вінстон Черчилль

Травень 1944 року

Франція

За останні вісімнадцять місяців, що минули, відколи нацисти окупували всю Францію, життя стало ще небезпечнішим, якщо таке взагалі можливо. Французьких політв’язнів інтернували в Дрансі та ув’язнювали у Френі, а сотні тисяч євреїв депортували до концентраційних таборів у Німеччині. Притулки в Неї-сюр-Сені та Монтереї були порожні, адже дітей теж висилали до таборів. Понад чотири тисячі дітлахів, яких тримали на велодромі Вель д’Ів, розлучили з батьками і самих вивезли до Німеччини. Війська Альянсу здійснювали бомбардування день і ніч. Арешти були неперервні: людей забирали за найменші порушення, ув’язнювали чи депортували. Невинних заручників страчували за речі, про які вони нічого не знали. Кожен чоловік у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років мусив працювати в трудових таборах. Ніхто не був у безпеці. Жовтих зірок на одязі більше не було. Люди не розмовляли з незнайомцями і не дивилися нікому в очі. Електроенергії не було теж.

Ізабель стояла на перехресті, чекаючи, коли можна буде перейти дорогу, але перш ніж її дірявий черевик устиг торкнутися бруківки, пролунав свисток. Вона відійшла в затінок каштанового дерева.

Цими днями Париж був наче жінка, яка кричить. Галас, галас, галас. Свистки, постріли, гуркіт вантажівок, крики солдатів. Фронт війни посунувся. Війська Альянсу висадилися в Італії, і нацисти не змогли відтіснити їх назад. Втрати робили німців ще агресивнішими. У травні вони вбили понад триста римлян. Це було помстою за партизанські бомбардування, унаслідок яких загинуло двадцять вісім німців. Нарешті Шарль де Голль повністю очолив збройні сили «Вільної Франції». Цього тижня планувалося щось грандіозне.

Колона німецьких військових крокувала бульваром Сен-Жермен до Єлисейських Полів. Попереду на білому коні їхав офіцер.

Коли вони пройшли, Ізабель перейшла через дорогу й розчинилася в натовпі німців, які збиралися на тротуарі. Вона дивилась під ноги, стискаючи сумочку. Її вбрання було таке ж поношене, як у більшості парижан. Вона пройшла повз довгі черги домогосподарок