Читати книгу - "Тринадцята легенда"

— У вас добре виходить, Марґарет. Чесно кажучи, я й не думала, що ви така здібна. Однак річ у тім, що узгодження цієї історії в часі почало виходити з-під контролю. Ми випереджаємо самих себе. — На мить Віда Вінтер замовкла, вдивляючись у свою долоню, а потім різко поглянула мені у вічі і промовила: — Я пообіцяла вам розповісти правду. І цієї обіцянки я дотримуюся. Але перш ніж я продовжу розповідь, дещо має трапитися. Чекати лишилося недовго. Та поки що це не трапилося.

— А що…

Та не встигла я скінчити запитання, як вона похитала головою.

— Може, нам краще повернутися до леді Одлі та її таємниці?

Я почитала ще приблизно півгодини, але ніяк не могла сконцентруватися на оповіді, і складалося враження, що у міс Вінтер теж виникли проблеми із зосередженням уваги. Коли Джудіт прийшла постукати у двері і сповістити, що настав час вечеряти, я згорнула книжку й відклала її, а міс Вінтер сказала мені — так, наче ми продовжували щойно припинену бесіду:

— Якщо ви ще не дуже втомилися, то чому б вам не завітати до Еммеліни сьогодні увечері?

Сестри

В означений час я рушила до апартаментів Еммеліни. Це був мій перший візит у ролі запрошеної гості, і першим, із чим я зустрілася, навіть не встигши увійти до кімнати, була густа, непроникна тиша. У дверях я зупинилася (сестри ще не встигли мене побачити) і почула, як вони перешіптуються — на межі сприйняття, коли тертя повітря об голосові зв'язки кличе до життя ледь чутний звук, так само як малесенький камінчик збурює у воді ледь помітні хвильки. Проривні приголосні стихали ще до того, як їх можна було почути, приглушені гортанні сприймалися як шум крові, що пульсує у ваших вухах. Тільки-но мені починало здаватися, що розмова припинилася, як легкий шелест, схожий на лопотіння крил нічного метелика, засвідчував її продовження.

Я прокашлялася.

— А, Марґарет. — Міс Вінтер, сидячи в інвалідному візку біля ліжка сестри, кивнула мені на стілець, що стояв з іншого боку ліжка. — Добре, що ви прийшли. Сідайте.

Я поглянула на Еммеліну, голова якої спочивала на подушці. Червоні та білі шрами й опіки на обличчі; повнота людини, яку добре годують; сплутані пасма сивого волосся. Апатичний погляд Еммеліни блукав по стелі; здається, до моєї присутності їй було абсолютно байдуже. І все ж, пригадуючи Еммеліну під час нашої першої зустрічі в саду, я ловила себе на думці: щось у ній змінилося. Це факт. Зміна відбулася, це відразу впадало у вічі, але якою саме була ця зміна — визначити було важко.

Утім, фізично Еммеліна не ослабла. Поверх ковдри лежала її простягнута рука, якою вона міцно тримала руку міс Вінтер.

— Як ви почуваєтеся, Еммеліно? — спитала я дещо знервовано.

— Погано, — відповіла за неї сестра.

Міс Вінтер за останні дні теж змінилася. Хвороба впливала на неї. Але чим затятіше недуга поїдала її зсередини, тим яскравіше виявлялася справжня сутність цієї людини. При кожній нашій зустрічі я бачила, як вона тане: стає тоншою, немічнішою, вся наче світиться; і що слабшою ставала Віда Вінтер, то виразніше виявляло себе її міцне сталеве осердя.

Але хай там як, рука, що її стискала Еммеліна в лещатах свого важкого кулака, була тоненькою і слабкою.

— Може, вам почитати? — спиталася я.

— Безумовно.

Я прочитала один розділ «Таємниці леді Одлі», після чого міс Вінтер пошепки перервала мене:

— Вона заснула.

Очі Еммеліни заплющилися, дихання стало глибоким і ритмічним. Її хватка ослабла, і міс Вінтер уже розтирала свою занімілу руку, повертаючи її до життя. На зап'ястку було знати щойно виниклі синці.

Побачивши, куди я дивлюся, письменниця хутенько сховала руки під шаль.

— Вибачте за вимушену перерву в нашій роботі, — мовила вона. — Якось мені навіть довелося відіслати вас додому, коли Еммеліна нездужала. І зараз я знову змушена коротати час біля неї, тому наші інтерв'ю доведеться тимчасово відкласти. Але ненадовго. Тим паче, що незабаром Різдво, і вам неодмінно закортить з'їздити додому і провести свято з рідними. А коли повернетеся, тоді побачимо, як стоятимуть справи. Гадаю, що… — вона перервалася на якусь мить, — що на той час ми вже матимемо змогу без перешкод продовжити роботу.

Я не відразу збагнула сенс сказаного. Слова можна було тлумачити як завгодно, але з інтонації я здогадалася, про що йшлося. Я кинула швидкий погляд на обличчя сплячої Еммеліни.

— Ви хочете сказати, що…

Міс Вінтер скрушно зітхнула.

— Нехай вас не вводить в оману те, що моя сестра здається такою дужою. Вона вже давно хворіє. Багато років я була певна, що мені доведеться побачити, як вона першою покине цей світ. Але коли і я захворіла, моя впевненість похитнулася. Наразі ж ми наче змагаємося одна з одною, хто перший досягне фінішної лінії.

Так ось чого ми чекали! Ось без якої події не зможе завершитися ця історія!

Раптом у моєму роті пересохло, а серце стиснув страх. Я злякалася, як мала дитина.

Вона вмирає. Еммеліна вмирає.

— Це моя провина?!

— Ваша провина? З якого дива це б мало бути вашою провиною? — похитала головою міс Вінтер. — Події тієї ночі не мають жодного стосунку до стану здоров'я моєї сестри. — І міс Вінтер прикипіла до мене, як колись, отим своїм гострим поглядом, який бачив більше, ніж я хотіла сказати. — Чому це вас так бентежить, Марґарет? Моя сестра — абсолютно чужа для вас людина. Та й співчуття до мене навряд чи тривожить вашу душу, чи не так? Тож скажіть мені, Марґарет: у чім справа?

Почасти міс Вінтер помилялася. Я й справді співчувала їй, уявляючи, яких мук їй доводиться зазнавати. Незабаром вона має стати так само ампутованою, як і я. Двійнята, що втрачають свою фізичну половину, втрачають і половину своєї душі. Межа, що відділяє життя від смерті, — непевна і тонка, і близнюк, що зазнав тяжкої втрати, живе ближче до цієї межі, ніж решта людей. І хоча міс Вінтер нерідко бувала дратівливою і сперечливою, у мене поволі виникла симпатія до неї. Особливо мені подобалася та маленька дівчинка, якою вона колись була і яка Останнім часом стала проявлятися в ній дедалі більше. З коротко підстриженим волоссям, з обличчям без косметики, з тоненькими руками, на яких уже не було коштовностей, Віда Вінтер із кожним днем дедалі більше скидалася на дитину. На мою думку, саме ця дівчинка, а не доросла жінка, незабаром утратить свою сестру; і коли я думала про це, моя печаль була