Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

на смерть. Мусив спершу померти, щоб почати нове життя. Тільки щоб ніхто не втручався у цей важливий ритуал. І сталося так, що він плавав у тій золотистій порожнечі рівно стільки, скільки було йому потрібно. Хтось в небесах синіх і золотих зупинив кришталевий годинник. Потім на дерево сіла зграя голубів, і листя почало падати від помахів їхніх крил. Старший розплющив очі й дивився, як листя літає довкола голубів. Годинник знову пішов.

Добре, що місто велике, добре, що світ великий, — ось що зрозумів Старший у цю мить, і це принесло йому полегкість. Та ще більшим відкриттям для нього стало те, що не можна втручатись у плин речей, не можна нічого змінювати, бо ж люди знають лише людські закони, а не закони Всесвіту. Це розуміння не знадобилося в його минулому житті, але зараз без нього він просто б захлинувся у морі бруду, болю й крові людського існування, чи просто впав би, як відірваний листок, на землю. І тепер, позираючи то на Сіренького, який скоро помре не лише для себе, а й для тих, хто поруч, то на газету, яка пропонувала йому те, чого він більше не потребував, Старший просто торкався минулого і майбутнього, і вони у відповідь також торкались його. Їхній доторк був урочистий і делікатний, не викликав ні відрази, ні жалю, ні страху, бо ТАМ, в небесах синіх і золотих, їм усім буде полегша. І Люсі, й тим нещасним калікам, які квапились піти колись з цього безрадісного дому, звідки була одна дорога на цвинтар. Ніж так жити, ліпше померти, або взагалі не приходити на світ — думав кожен, хто тут працював, від директора до сторожа. Але це вони так думали, а підопічні, як їх називали, думали зовсім інше. Вони хотіли жити і вміли жити там, де не могла вижити звичайна людина.

Нічо, думав Старший, нічо, Сіренький… Я поїду до міста і зароблю грошей. Привезу щось таке, що тебе втішить і продовжить тобі життя. Ніщо так не зміцнює, як радість. Ялинка — це не те, що тобі потрібно. Ти вже задорослий до ялинки. Ти старший навіть за мене.

Старший підвівся й пішов розпалювати в кімнаті, де вони спали утрьох — Семко, Сіренький і Старший. І в тій, де спали Катя й Ігорко. Печі були не кахляні, тому й вціліли, навіть дверці лишились. Якби не Старший, то дім би розграбували до решти.

Вогонь ніколи не розгорявся за першим разом, а тут раптом розгорівся в обох пічках. Старший навчився у лісі багато чого, однак дерево було протрухле, швидко горіло й давало мало тепла. Взимку доводилося додавати вугілля, хоч його залишилось небагато. Та нічого, нагріємо. Буде тепло тобі, Сіренький.

Цього разу Сіренький пригрівся у кухні, не пішов лягати вдень. Старший накрив йому коліна ще одним коцом. Поки розгорялося, переніс постіль ближче до печі, щоб просушилася. Під подушкою в Сіренького лежав жовтий ведмедик. Колись Старший купив того ведмедика в пиячки, худої, аж синьої. Може, вона їсти хотіла. Пожалів. Дав дві гривні. Знав, що ніхто, крім нього, не купить у неї такого облізлого, залапаного дитячими руками ведмедика. Він подумав, що іграшку пиячка знайшла десь на лавці в парку, схожій на ту, де він колись помер і ожив від того, що жовте листя літало разом з голубами.

Коли Старший за третім разом заносив дрова, йому спало на думку, а раптом Сіренький помер уві сні. Він змусив себе віднести дрова, накласти в піч, і тоді вже пішов на кухню. Там було майже темно і піч вистигла. Старший спинився за крок від хлопця. Серце йому калатало, і він не наважився озватись до купи шмаття, під яким ховалось мізерне тіло. Він зрозумів, що коли б це не сталось, він ніколи не буде готовий його прийняти.

— Холодно! — озвався кволий голос.

Аж тоді Старший отямився і побачив, що з незачинених дверей тягне усім холодом чужого світу.

Катя втомилась. Утома падала на неї завжди зненацька. Губи перестали ворушитись. Вона вже не пам’ятала, скільки в них грошей. Поруч неї скулився змерзлий Семко, притискаючи до себе мішок з гітарою. Він знав, що не можна заважати Каті рахувати гроші. Якщо Катя нарахує багато грошей, то вони куплять бандуру.

Хтозна скільки б Катя ще отак сиділа з монетами в подолі, якби раптом не глянула на станційний годинник. Ігорко скоро вернеться з роботи, а вони ще нічого не купили. Але повіки в неї обважніли. Ще хвильку…

… Літо, тепло. Вони всі утрьох сидять на лавочці в парку, їдять морозиво й дивляться, як діти катаються на каруселі. Семко з Ігорком у білих футболках, Катя у синій в білі пасочки сукні, на ногах босоніжки. Чи це вже було, чи ще буде — у неї плутається в голові. Катя зітхає: мине осінь, мине зима, весна, і настане літо.

— Ходім, Семку! — і вони йдуть до водія маршрутки міняти дрібні гроші на паперові. Двадцять гривень, і ще купа по десять копійок.

Відразу по тому прямують до аптеки брудною привокзальною вулицею. Заліплене хмарами небо поступово гасне. Десять таблеток — дев’ять гривень. І треба хліба.

У магазині обоє застигають перед блискучими упаковками. Катя розуміє, що не можна довго затримуватись, бо знову дурно викине гроші, і Старший хіба докірливо хитатиме головою. Але тут так тепло й гарно пахне, і ніхто їх не проганяє. Тут панує рівновага. Інші люди дивляться на таких, як Катя з Семком, як і повинні дивитись — згори вниз. А натомість Катя й Семко знають, що їм не дорівнятися до цих людей. І через те ніхто нікому нічого не винен.

— На базарі дешевше, — каже тихо, але не так, як би їй хотілося, Катя. Дівчина-продавець не навчена огризатись і байдуже відвертається.

І тут у Каті виривається:

— Дайте нам два сирки в шоколаді за гривню двадцять! Полуничні.

Вона дає десятку і чотири монети по десять копійок. Два сорок. Один сирок Сіренькому, а другим вони поділяться усі, хоча Старший, напевно, відмовиться.

У хлібному Катя бере два батони, вони дешевші за хліб. А тоді йдуть на базар, що вже скоро буде закриватися. Біля базару жіночки похапцем розпродують городину й молоко.

— Беріть, пані, яблучка! Беріть сир, дуже добрий!

Але Катя купує буряк, дрібний і дешевий, за непораховані копійки. І чвертку олії на розлив. Усе. Те, що лишилося, вона віддасть Старшому. Той порахує й відкладе в бляшанку з-під кави. А