Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Дядько Ваня

Єдиного просив я у Господа, і лише того шукаю, щоб мені жити в домі Господньому впродовж днів життя мого, милуватися красою Господньою і відвідувати храм Його.

Бо Він прихистив би мене у скинії Своїй в день лиха, сховав би в утаємниченому місці поселення Свого, підніс би мене на скелю.

Псалом 26:5

«Газон» йшов накатом, на самих дисках. У кабіні, нервуючи водія, неголеного молодшого сержанта з позивним Фелікс, люто шипіла залишена комроти рація. Далекий голос комбата наказував пересідати на вцілілу техніку, але відділення, яке зміцнилося в кузові рюкзаками і ящиками з провізією, коней на переправі міняти не квапилося. Так, їх вантажівка схожа на решето, шини нагадували розірвану тузиком грілку, зате в кабіні сидів живий водій, а борти були підшиті листами металу. Отже, стрибати на іншу машину під таким божевільним вогнем противника, поки ця не зупинилася остаточно, не мало сенсу. Вони відстрілювалися наосліп, зігнувшись у три погибелі за бортом і тримаючи автомати над головами. Били по лісосмугах, туди, звідки свистіли кулі, але смертельна небезпека більше надходила від мін і снарядів, які прилітали з невідомого далека, розриваючи і пропалюючи наскрізь.

Тут йшов бій між сліпими і глухими: сліпі воювали і помирали, не бачачи ворога, а глухі залишалися байдужими і нещадними до стогонів сліпих.

Коли вони опинилися вже зовсім у хвості колони, «газон», нарешті, голосно, пирхнувши на прощання, здох. Відділення не встигло зайняти кругову оборону на землі, як під’їхала інша вантажівка, повна «мух» і стрілецької зброї, пригальмувала, і вони миттю заскочили в кузов – місця там виявилося мало, але їхати однак краще, ніж лежати.

Там, у посадці, ніби цього і чекали – по вантажівці щільно запрацював великокаліберний кулемет, і Іван почув, як у такт кулям, що били в борт, хтось з товаришів монотонно тихенько закричав: «А-а-а-а-а-а-а-а!» Чи то боєць був поранений, чи то він так боровся зі страхом, Іван не встиг зрозуміти – сильний удар розірвав ногу біля стегна, і біль зігнув його навпіл. Одразу, через два десятки метрів, вантажівка зловила в кабіну заряд від саушки або танка – машину підкинуло вгору, і всі, хто сидів у кузові, як іграшкові солдатики, підлетіли разом із нею і посипалися на землю.

Упав Іван невдало – поранена нога завернулася мало не за шию. Пересилюючи пекельний біль, однією рукою підтягуючи і підтримуючи покалічену кінцівку, він відповз на кілька метрів убік від факела машини, і побачив Джоника, який сидів праворуч, просто сидів на узбіччі й дивився на палаючу вантажівку. В обгорілій формі і чорній, ніби обвугленій, касці він був схожий на чорне чудовисько. Далі, розкидані вибухом, диміли, розіпнувшись, тіла мертвих бійців. Іван впізнав лише Фелікса – за командирським годинником «Схід» на руці, які дивним чином уціліли.

– Джонику! – покликав товариша Іван. – Джонику!

Джонік не озивався.

– Джонику! – Іван заволав.

Боєць обернув голову в його сторону і дістав гранату.

– Джонику! Це я, Адвокат! Джо-онику, не роби цього!

– Добровольці не здаються!

– Джонику, віддай гранату. Встигнемо ще! Здохнути ще встигнемо! – кожне слово давалося Івану неймовірно тяжко. Він і не знав, що людині може стати так важко говорити.

Джоник послухався і заховав гранату в розгрузку.

– Допоможи мені, – Іван полегшено зітхнув. Все-таки переконувати – це колись було його роботою. – Повзи сюди.

Джоник слухняно ліг на асфальт і поповз.

Іван відібрав у нього гранату і виявив, що та без запалу. Чи знав про це Джоник? Яка різниця. Головне, що він вірив у можливість самознищення. Автомат Івана зачепився ременем за кузов, коли він вилітав з машини, це він добре запам’ятав, про автомат. Але як вони взагалі залишилися живі? Іван смутно згадував, як чиїсь сильні руки підштовхнули його і перекинули через борт за мить після поранення і за мить перед вибухом. Це зробив Джоник? Напевно. Принаймні всі інші з їх відділення лежали мертвими біля вантажівки.

Вони причаїлися на узбіччі, серед невисокої трави. Як розумів свою дислокацію Іван, до найближчого села – Новокатеринівки – звідси було кілька кілометрів. Та і хто там, в цій Новокатериниці? Свої, чужі? Як туди дістатись фактично без ноги? А десь тут, у посадці причаївся нещадний ворог, який лише і чекає, щоб всадити в тебе побільше свинцю. І чим оборонятися? Зі зброї вони мали лише магазини з патронами і дві гранати. Одну Іван віддав товаришеві, про всяк випадок. В індивідуальній аптечці знайшов вельми скромний набір засобів першої медичної допомоги: жодного знеболювального, зате зрадів, що є бинти і джгут.

Колона пішла далеко вперед, бій перемістився слідом за нею. Але як тільки Джоник почав перемотувати Іванові ногу – перебита кістка стегна, але нічого, щоб накласти шину, поруч не знайшлося, навіть шомпола від автомата – по них відкрили вогонь. Били короткими чергами, трасерами, кулі пролітали за метр-два, ніби перевіряючи – чи живі? – а, може, діяли на нерви, примушуючи до втечі, щоб скосити потім на бігу.

Джоник і Іван лежали, не ворухнувшись. Довкола горіла трава, і полум’я з кожною хвилиною просувалося все ближче.

– Як думаєш, дійде вогонь до нас? – прошепотів Іван, не повертаючи голови.

– У-у-у-у, е-е-е-е, – сказав Джоник. – Не-е зна…

Вогонь стих практично під ними, коли вже почав лизати берці. Івану коштувало великих зусиль не поворушитися – він точно знав, що померти від куль значно легше і швидше, ніж згоріти живцем на повільному вогні. Стріляти по них перестали, бій розгойдувався і гув уже біля самого села. Разом із боєм перед очима Івана розгойдувалося і гуло небо – хмари кружляли, наче каруселі, і лише сонце, ніби лампа слідчого, направлена в очі, висіло над ним і було готове в будь-яку мить упасти на голову і випекти його в розжареній печі, наче казкового колобка. Дуже хотілося пити. З трави перед ним раптом з’явилася голова замкомвзводу, потім голови ще двох бійців:

– Со там? – запитав Іван. Губи пересохнули і не дозволяли вимовляти всі слова правильно.

– Там п…ц, – «замок», був як завжди, лаконічний.

– Кхто там? – уточнив запитання Іван.

– Там поранені, вбиті.

– Багато?

– Дохера. Давайте за нами в посадку.

– З посадки стріляють.

– В іншу, ось туди дивися! Бачиш? Туди треба йти.

– Нога перебита, не можу рухатися. Допоможіть.

– Ні, бійці, давайте самі. За мною! – скомандував «замок» двом своїм. З розгрузки у нього стирчала рація.

«Завжди був падлом! – не засуджуючи, подумав Іван. – Може, хоча б по рації повідомить, де ми». Трійця переповзла дорогу. Один із бійців, схаменувшись, не озираючись, кинув у їхній