Читати книгу - "Американська пастораль"

— Тату, облиш мене.

— Але я мушу тебе бачити. Я не можу покинути тебе тут. Я мушу бачити тебе!

— Ну, побачив. А тепер, будь ласка, йди. Тату, якщо ти мене любиш, дай жити так, як я живу.

Твою дівчинку, найкращу дівчинку на світі, зґвалтували.

Він ні про що не міг думати, окрім того, що її двічі зґвалтовано. Четверо загиблих від її бомб — це так фантастично, так поза всякими рамками, що просто неймовірно. Інакше й неможливо до цього ставитися. Бачити їхні обличчя, знати, що одна з загиблих — мати трьох дітей, інший — тільки-но одружився, третій мав от-от вийти на пенсію… Вона знала тих людей? Їй було все одно, хто це?.. Нічого цього він собі не уявляв. Не міг уявити. Уява була зайнята зґвалтуванням. Варто було про це подумати, як усе інше блокувалося: тікали в тінь обличчя, елементи зовнішності типу окулярів або зачіски, деталі родинного життя, роботи, дні народження, адреси, сам факт їхньої небувалої невинності — все тонуло в мороці.

Не один Фред Конлон, усі четверо Фредів Конлонів. Поглумилися. Зґвалтували — все інше випускалося з уваги. Все неначе силує: не думай ні про що — лише про зґвалтування.

Як це сталося? Ким були ті чоловіки? Хтось із її життя, теж якийсь пацифіст на втіках? Знайомий чи сторонній, волоцюга, наркоман, псих, який крався за нею, проник у будинок і погрожував ножем? І що далі? Її повалили на підлогу та приставили до горла ніж? Били? Що вони змусили її робити? Допомогти їй не було кому? То що ж вони примусили її робити? Він їх уб’є. Нехай вона розкаже, хто то був. Я хочу знати, хто це. Хочу знати, де це сталося, коли сталося. Ми поїдемо туди і знайдемо цих покидьків, я їх уб’ю!

Картини насильства ні на мить не полишали його уяву, на жодну хвилину, на жодну мить його не відпускало бажання піти і когось упорати. Всі зведені ним стіни не захистили її від наруги. Опікав-опікав, захищав, а від наруги не вберіг. Розкажи мені, що пам’ятаєш! Я прикінчу їх!

Пізно. Справу зроблено. І запобігти цьому він не міг. Аби цього не сталося, він мав би вчинити щось до того, як вони це скоїли. А як? Швед Левов? За межами ігрового майданчика Швед Левов хоч раз зачепив когось пальцем? Нічого так не гидилось це мускулисте диво, як застосування фізичної сили.

Де її не носило! З ким вона не лигалася! Як вона вижила без нормальних людей! І де живе тепер! Цікаво, всі її помешкання були такі? Чи, може, бували ще гірші? Так, звісно, їй не слід було робити того, що вона зробила, у жодному разі, але все ж таки, коли подумаєш, як вона жила цей час…

Він сидів за своїм столом. Йому потрібен був відпочинок — спинити плин небажаних картин, що поставали перед його очима. Фабрика стояла порожнем. Один нічний сторож приходив із собакою та відпрацьовував зміну. Зараз він був на парковці, обходив територію, обгороджену сітчастим, подвійної товщини парканом, по верху якого після заворушень дали ще й спіраль колючого дроту — для того начебто, аби щоранку, коли він під’їжджає та паркується, автівка казала йому, босу: «Їдь звідси! Їдь! Їдь!» Він сидів один у будівлі останньої фабрики, що залишилася в цьому найпаскуднішому з міст. Зараз його відчуття були навіть гірші, ніж під час заворушень, коли горіла Спринґфілд-авеню, горіла Саут-Оранж-авеню, на Бергер-стрит ішли погроми, всюди завивали сирени, гриміли постріли, снайпери стріляли з дахів по вуличних ліхтарях, юрма мародерів прочісувала вулиці; діти розтягували транзистори, люстри й телевізори, чоловіки оберемками цупили одяг, жінки котили дитячі коляски, вщерть набиті упаковками випивки в пляшках і ящиками пива; меблі з магазинів витягували просто на середину вулиці — дивани, дитячі ліжка, кухонні столи; цупили пральні машинки, холодильники, газові плити, крали не під покровом темряви, а серед білого дня. Їхня сила безмежна, їхні дії напрочуд злагоджені. Лоскоче нерви дзенькіт розбитих вітрин. Жодної платні за товар, не схочеш — оп’янієш! Американський смак до володіння всім на світі вирвався на волю і просто засліплював! Оце справжня магазинна крадіжка! Бери задарма все, що хочеш! Без жодних обмежень! Нечувана гульня, і гульня на дурницю! Люди наче подуріли: ось воно! Давай! На вулицях Ньюарка, що палали, під час Марді-Ґра шаленіє якась неначебто спокутна сила, діється щось схоже на ритуал очищення, дійство духовної та революційної природи, що зрозуміле всім без винятку. Сюрреалістичні картини пральних машин під зоряним небом, з відблисками вогню на їхніх поверхнях, серед охоплених пожежею вулиць центрального району віщують звільнення всього людства! Так, ось воно! Зараз вона прийде, грандіозна хвилина, унікальний в історії людства момент перетворення навиворіт: давні страждання догоряють у полум’ї, щоб ніколи більше не воскреснути, а всього через декілька годин їх замінять нові страждання, такі страхітні, такі жахливі, такі жорстокі й такі численні, що звільнення від них забере п’ятсот років. Цього разу — пожежа, а потім? Після пожежі — що? А нічого. Більш у Ньюарку нічого не буде.

І весь час, поки Швед сидить з Вікі — одна Вікі при ньому — і чекає, коли його фабрика запалає, чекає поліції з пістолетами, солдатів з кулеметами — чекає, що його захистить ньюаркська поліція, поліція штату, Національна гвардія — захистить хоч хтось, устигне до того, як вони дотла спалять справу, випестувану його батьком, довірену йому батьком… Але й тоді йому не було так паскудно, як тепер. Поліцейська машина відкриває вогонь по бару через дорогу, у вікно він бачить, як на землю, зігнувшись, падає жінка, вбита з одного маху, в нього на очах… Та навіть це не дорівняється до нинішніх пригод. Людські крики, стрілянина, пожежники безсилі проти вогню, бо притиснуті до землі кулеметним вогнем, що пронизував простір; вибухи; звідкись раптом — сплеск дробу барабанів бонго; серед ночі — залпи пістолетних пострілів по всіх вікнах перших поверхів, де був знак вікторії… Але сьогодні йому набагато гірше. А потім усі зникли, кинувши тліючі руїни, — фабриканти, торговці, власники магазинів, банки, корпорації, універмаги; весь наступний рік із Саут-Ворд, із кожної вулиці житлового кварталу щодня виїжджали по два фургони з меблями; тікали власники скромних жител, які вони розпродували за безцінь — і на тому спасибі! Але він навіть з місця не рухається, відмовляється виїздити, «Ньюарк Мейд» залишається в місті — проте навіть