Читати книгу - "Все те незриме світло"

Назовні

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, — і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.

Небо. Нічне небо.

Промінь зоряного світла розтинає пил й упирається в купу битого каменю на підлозі. Якусь мить Вернер ним дихає. А потім Фолькгаймер відштовхує його назад, а сам залізає на середину зруйнованих сходів і починає розчищати краї діри шматком арматури. Метал брязкає, його руки вкриваються подряпинами, а шестиденна борода стає білою від пилу, але Вернер бачить, що Фолькгаймер просувається вперед швидко: кружальце світла стає фіолетовим клинцем, ширшим за дві Вернерові долоні.

Ще одним ударом Фолькгаймерові вдається роздробити великий пласт уламків, що мало не всі падають йому на каску й на плечі, а далі залишається лише протиснутися й вилізти. Він протискає верхню частину тулуба в діру, його плечі шкрябаються об краї, куртка рветься, ноги смикаються, а тоді він опиняється назовні. Він нахиляється по Вернера, його наплічникі гвинтівку, і витягає їх за одним разом.

Вони стоять на колінах там, де колись був провулок. Усе залите зоряним світлом. Місяця Вернерові не видно. Фолькгаймер закидає свої закривавлені руки вгору, наче намагається упіймати повітря, щоб воно стекло з його шкіри, мов дощова вода.

Уцілів лише один кут готелю, на внутрішніх стінах висять шматки гіпсу. Далі будинки світять нутрощами просто неба. Фортечний мур за готелем стоїть, однак багато з його амбразур розбито. Море нагадує про себе заледве чутним шумом прибою з іншого боку. Навколо лише завали й тиша. Кожен зубець помальований зоряним світлом. Скільки тіл розкладаються в купах каменю, що лежать перед ними? Дев’ять. Може, й більше.

Вони йдуть до огородження фортечних мурів, хитаючись, мов п’яні. Дійшовши до стіни, Фолькгаймер зиркає на Вернера. А тоді переводить погляд у ніч. Його запорошене обличчя таке біле, що він схожий на гіганта, зробленого з пилу.

Там, за п’ять кварталів на південь, дівчина й досі програє музику на платівці?

— Візьми гвинтівку. Йди, — каже Фолькгаймер.

— А ти?

— Я по їжу.

Вернер тре очі, засліплений красою зоряного світла. Він не відчуває голоду, наче назавжди позбувся цієї набридливої звички.

— Але ж хіба ми не?..

— Іди, — повторює Фолькгаймер.

Вернер дивиться на нього востаннє: порвана куртка, квадратове підборіддя. Лагідні великі руки. «Ким ти міг би стати».

Він знав? Увесь цей час?

Вернер пересувається від укриття до укриття. Наплічник у лівій руці, гвинтівка — у правій. Залишилося п’ять набоїв. У голові звучить шепіт дівчини: «Він тут. Він мене уб’є». Він іде на захід, спускається каньйоном завалів, продираючись через цеглу, дроти і шматки шиферу, чимало з яких іще гарячі, через покинуті, на вигляд, вулиці, хоча, може, чиїсь очі стежать за ним із-за розбитого скла: німців, французів, американців чи британців, він не знає. Можливо, приціл якогось снайпера зупиняється на ньому саме в цю секунду.

Ось один черевик із товстою підошвою. Ось фанерний кухар, що лежить на спині, тримаючи дошку, на якій крейдою написана назва сьогоднішнього супу. Ось великі заплутані котушки колючого дроту. І скрізь трупний сморід.

Присівши в укритті, що колись було туристичним магазином сувенірів — кілька декоративних тарілок на полицях, на обідку кожної з яких написані різні імена, виставлені за алфавітом, — Вернер намагається зрозуміти, де він. «Coiffeur Dames»[67] з протилежного боку вулиці. Глуха стіна приміщення банку. Мертвий кінь, запряжений у воза. Тут і там уцілілі будинки стоять із вибитими вікнами, з них піднімаються сліди від диму, мов залишки плюща, здертого зі стін.

Як уночі світло! А він і не знав. Денне сонце його засліпить.

Вернер звертає праворуч, наче на рю д’Естре. Будинок номер чотири по рю Воборель досі стоїть. Усі вікна на його фасаді вибиті, і стіни майже не закопчені; два дерев’яні горщики для квітів ще висять.

«Він просто піді мною».

Їм завжди казали, що необхідно мати певність. Ціль. Ясність. Той комендант Бастіан з курячими грудьми й бабською ходою казав, що виб’є з нього невпевненість.

«Ми кулі, ми ядра. Ми вістря меча».

Хто тут найслабший?

Гардероб

Фон Румпель вагається перед могутньою шафою. Заглядає між старим одягом, що висить усередині. Жилети, штани в смужку, поїдені міллю бавовняні сорочки з високими комірцями й комічно довгими рукавами. Старезний хлопчачий одяг.

Що це за кімната? Великі дзеркала на дверцятах гардероба вкриті віковими чорними плямами, під невеличким письмовим столом стоять старі шкіряні чоботи, а з кілочка звисає щіточка для пилу. На столі — фотографія хлопця в бриджах на вечірньому пляжі.

За розбитим вікном безвітряна ніч. У зоревому світлі кружляє попіл. Голос, що просочується крізь стелю, повторюється… «Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти… Але все одно світ, який він конструює…», знижуючи тоні викривляючись у міру розрядження акумулятора, лекція уповільнюється, наче вчитель виснажився, а тоді зовсім змовкає.

Серце бухкає, голова гудить. Зі свічкою в одній руці й пістолетом у другій фон Румпель знову повертається до гардероба, такого великого, що можна залізти всередину. Як таку монструозну річ підняли на шостий поверх?

Він підносить свічку ближче й бачить у тіні висячих сорочок те, що недобачив під час попереднього огляду, — сліди серед пилу. Від пальців, чи колін, чи й того, й того. Цівкою свого пістолета він розсуває одяг. Яка глибина цього гардероба?

Він нахиляється всередину всім тілом і в цей час чує дзвін — двоє дзвоників дзеленчать згори й знизу. Через цей звук він сахається назад, ударяється головою об верхівку гардероба, свічка падає, а фон Румпель приземляється на спину.

Він дивиться, як котиться свічка, як її полум’я піднімається вгору. Чому? Який дивний принцип вимагає, щоб полум’я свічки завжди було спрямоване до неба?

П’ять днів у цьому будинку, а діамант так і не знайшовся, останній контрольований німцями порт у Бретані майже втрачено, а разом з ним — й Атлантичний вал. Він уже прожив більше, ніж передрікав йому лікар. А тепер цей дзвін двох крихітних дзвоників. Оце так настає смерть?

Свічка повільно котиться. У бік вікна.