Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ: ІНШИЙ - ПОРОЖНЄ МІСЦЕ

Убий азіата для Бога

Напис на шоломі американського солдата у В’єтнамі

Одна з найгірший речей, яку ми можемо зробити стосовно нашого ближнього, це бути нелюдяним у ставленні до нього, показати йому, що він нічого не вартий, піддаючи психологічному процесові дегуманізації. Це трапляється, коли ми забуваємо, що інші люди наповнені такими ж почуттями, думками, цінностями та цілями, як і ми. Будь-які людські якості цих «інших», абсолютно тотожні нашим, стають применшеними чи взагалі стертими у нашій свідомості. Це трапляється завдяки психологічному механізмові інтелектуалізації, заперечення та ізоляції афекту. На відміну від людських стосунків, які наповнені суб’єктивним, особистісним та емоційним компонентами, дегуманізовані стосунки є об’єктивними, аналітичними та позбавленими емоцій і співчуття.

У термінах Мартіна Бубера гуманні стосунки передбачають зв’язок «Я — Ти», тоді як дегуманізовані — «Я — Воно». З часом той, хто посилює дегуманізацію, настільки заглиблюється в негативний досвід, що його «Я» також починає змінюватися. У результаті виникають стосунки «Воно — Воно» між об’єктами або тим, хто провокує дегуманізацію, і жертвою. Спотворене сприйняття іншого як недолюдини, поганої особи, порожнього місця чи навіть «тварини» не становить труднощів завдяки навичкам, стереотипам, слоганам і впливові пропаганди[192].

Іноді дегуманізація має адаптивну функцію для того, хто змушений відкласти вбік свої звичні емоції у надзвичайній ситуації, у кризі або в робочій ситуації, коли необхідно втрутитися в особистий простір інших. Хірурги можуть поводитися так під час операцій, коли змушені завдавати болю людському тілу, а рятівники — надаючи допомогу під час стихійного лиха. Те саме відбувається, коли робота вимагає контактів із величезною кількістю людей щодня. Для деяких професій, пов’язаних з турботою про інших, як-от клінічний психолог, соціальний працівник чи медик, — існує поняття «відчуженості». При цьому така людина потрапляє в парадоксальне становище: для того, щоб краще допомагати своїм клієнтам чи лікувати їх, вона повинна вдаватися до дегуманізації[193].

Зазвичай дегуманізація полегшує насильницькі й деструктивні дії стосовно тих, хто виступає об’єктом. Важко повірити в характеристику, яку наглядачі дали в’язням, своїм товаришам-студентам, яким дісталась їхня роль лише через фатальний випадковий збіг: «Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх практично худобою і продовжував за ними стежити, щоб вони чогось не затіяли».

А ось слова іншого наглядача Стенфордського в’язничного експерименту: «Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і як постійно смердить у в’язниці. Я бачив, як вони накидались один на одного, виконуючи наші накази».

Завдяки чітким дорученням, які ми постійно повторювали, Стенфордський в’язничний експеримент створив сприятливі умови для дегуманізації, такі ж, як у справжніх в’язницях. Усе почалось із втрати свободи, пізніше — особистого простору і завершилося втратою ідентичності. Це відокремило учасників експерименту від їхнього минулого, оточення й сімей, замінило звичну реальність на реальність моменту, яка змушувала їх разом з іншими в’язнями жити в анонімному середовищі, де ні в кого нема особистого простору. Зовнішні примусові правила і деспотичні рішення наглядачів диктували їм, як вони повинні поводитися. Більше того, у нашій в’язниці, як і в усіх інших в’язницях, які я знаю, емоції придушувалися, гальмувалися і спотворювалися. Такі емоції, як ніжність і турбота, зникли й у наглядачів, й у в’язнів всього лише за кілька днів після початку.

У реальних в’язницях люди виявляють свої емоції лише імпульсивно, і це завжди є несподіванкою, тоді як однорідність масових реакцій є нормою. Наших в’язнів було дегуманізовано через дії наглядачів, а також через принизливі інституційні процедури. Однак незабаром їхня дегуманізація була підкріплена також тим, що вони стримували свої емоції, за винятком ситуацій, у яких «ламалися». Емоції є невід’ємною частиною людяності. У в’язницях люди завжди стримують свої емоції, позаяк це є виявом слабкості і перед наглядачами, і перед іншими в’язнями. У Розділі 13 ми детальніше розглянемо деструктивний вплив дегуманізації, адже вона призводить до відключення моралі.

ІНТУЇЦІЯ ПРОЛИВАЄ СВІТЛО НА СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Низка драматичних і неочікуваних подій, які трапилися незабаром після завершення нашого дослідження, — а саме масове вбивство у державній каліфорнійській в’язниці Сен-Квентін і масове вбивство у виправній установі Аттика штату Нью-Йорк, — перетворили наш експеримент у наглядний приклад психології зла. Ці дві події звернули увагу всієї держави на невеликий академічний експеримент, покликаний перевірити теорію ситуативного впливу. Тут я лише в загальних рисах окреслю ключові аспекти тих подій і їхні наслідки для Стенфордського в’язничного експерименту і для мене. Детальніщий огляд цих подій ви можете знайти на сайті www.lucifereffect.com, де також міститься інформація про зростання впливу партії «Чорних пантер» і студентської радикальної групи Weather Underground.

Наступного дня після припинення Стенфордського в’язничного експерименту частину в’язнів і наглядачів в’язниці Сен-Квентін було вбито під час імовірної спроби втечі під керівництвом чорношкірого політичного в’язня та активіста Джорджа Джексона. Три тижні по тому, в іншому кінці країни, на півночі штату Нью-Йорк, збунтувались в’язні у в’язниці Аттика. Вони захопили в’язницю і протягом п’яти днів тримали у заручниках сорок наглядачів і людей з цивільного персоналу в’язниці. Замість провести переговори з в’язнями та вислухати їхні вимоги про зміни тюремних умов, — а саме вирішення питання пригнічення та дегуманізацію, яких зазнають ув’язнені, — губернатор Нью-Йорка Нельсон Рокфеллер наказав патрульним ужити всіх необхідних заходів для звільнення в’язниці. У стрілянині вбили понад сорок ув’язнених і заручників, а також поранили багатьох інших. Такий збіг у часі цих двох подій поставив тюремні умови на порядок денний. Мене було запрошено до кількох комітетів Конгресу дати свідчення про мої дослідження тюремних умов на основі Стенфордського в’язничного експерименту. Я також був свідком-експертом у справі одного з шести в’язнів, які були причетними до масового вбивства у в’язниці Сен-Квентін. У цей самий час один кореспондент, який бачив мої телевізійні дебати з помічником в’язниці Сен-Квентін, вирішив зняти документальний фільм про Стенфордський в’язничний експеримент для національного телебачення (телеканал NBC, листопад 1971 року). Наступною була стаття в журналі Life, тож Стенфордський в’язничний експеримент став відомим.

СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

Щоби повніше осягнути ступінь трансформації характерів в’язнів і наглядачів, спричинену їхнім досвідом перебування в експериментальній моделі в’язниці, потрібно зрозуміти дух часу наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років. Це була епоха нівелювання авторитетів, лозунгів «не довіряй тим, кому за 30», час протистояння «воєнному й індустріальному істеблішментові», участі в антивоєнних мітингах, боротьби за громадянські права та